Ми всі тільки плечима знизали.

— Є ще міст, по якому йде траса Сто тридцять шість… — почав був я.

— Ой, та ну, не бздіть! — закричав Тедді. — Це ще п’ять миль по річці пертися, а тоді п’ять миль назад… ми так до темряви йти будем! А тут перейдем — за п’ять хвилин доберемся до того ж місця.

— Але, якщо поїзд, то зійти не буде куди. — Верн дивився не на Тедді. Він дивився вниз, на широчезну сумирну річку.

— Та яке там не буде куди! — зневажливо пирхнув Тедді. А тоді перехилився через край і вхопився за дерев’яну опору між рейками. Дуже далеко він не спускався (кеди майже торкалися землі), але сама думка про те, щоб той самий трюк виконати посеред річки, де внизу — п’ятдесятифутове провалля, а над головою гуркоче поїзд, поїзд, що, напевне, кресатиме гаряченькі іскри мені на волосся й за комір іззаду… від цієї думки мені на душі ставало не зовсім безхмарно.

— Бачте, як легко? — Тедді зіскочив на насип, стер пилюку з рук і знову видряпався нагору, до нас.

— Хочеш сказати, ти так само висітимеш, коли над тобою піде двохсоттонний товарняк? — уточнив Крис. — Просто повисиш на руках, хвилин п’ять-десять?

— Сциш? — загорлав Тедді.

— Ні, просто питаю, що ти робитимеш, — вишкірився Крис. — Мир, пацан.

— Хочете, розвертайтеся! — по-віслючому проревів Тедді. — Кому яке, нахрін, діло? Я вас почекаю! Посплю децл!

— Один поїзд уже пройшов, — неохоче сказав я. — А до Гарлоу, мабуть, ходить не більше одного-двох на день. На це гляньте. — Ногою в кеді я копнув бур’яни, що порозросталися між шпал. На колії, що з’єднувала Касл-Рок та Льюїстон, ніяких бур’янів не росло.

— Отож. Бачите? — тріумфував Тедді.

— Та все одно, поїзд може й пройти, — додав я.

— Ага, — сказав Крис. Дивився він лише на мене, і в очах у нього палали іскорки. — Лачанс, а слабо?

— Хто на слабó бере, той першим іде.

— Згода, — кивнув Крис. Його погляд перейшов на Тедді й Верна. — Сцикуни є?

— НІ! — викрикнув Тедді.

Прочистивши горло, Верн щось крякнув, потім знов прокашлявся й пролебедів «ні». Та осміхнувся — кволо, невпевнено.

— Добре, — згодився Крис… але всі ми на мить спинилися, навіть Тедді, і з пересторогою глянули в обидва боки рейок. Я став на коліна й міцно охопив сталеву рейку рукою, не зважаючи на те, що вона розжарена сонцем й може облізти шкіра. Рейка мовчала.