— Ґорді, я не можу ОЙЙЙЙЙЙЙЙЙ, ЧООООРТ…

— ШВИДШЕ БІЖИ, ЗАЛУПА! — проревів я. Невже я насолоджувався?!

Так. Насолоджувався. По-своєму, у дивний, саморуйнівний спосіб, так, як зі мною в майбутньому було лише тоді, коли я напивався до зелених чортиків. Я гнав Верна Тесіо, мов худобу, наче ковбой — породисту корову на базар. А він, може, й собі тішився з того свого страху, мукаючи, ніби та сама корова, завиваючи й потіючи. Його грудна клітка здіймалася й опадала, мов ковальські міхи в прискореному темпі, і він незграбно тупотів, нахилений, уперед.

Потяг уже було дуже добре чути. Рівно гуркотів двигун. Пролунав гудок, коли поїзд проминув розпуття, де ми зупинялися, щоб покидати шлаковими камінцями в сталевий прапорець. Мій пекельний пес таки наздоганяв мене. Здавалося, що от-от міст захитається під ногами. І це буде тоді, коли поїзд опиниться просто за нашими спинами.

— ВЕРНЕ, НУ ДАВАЙ! ШВИИИДШЕ!

— Ой, Боже, Ґорді, ой, Боже, Ґорді, ой, Боже, ОЙЙЙЙЙЙ, ЧОООООООРТ!

Раптом електричний гудок товарняка одним довгим бучним вибухом розбив повітря на сотню скалок, і розлетілися на друзки всі наші уявлення, почерпнуті з фільмів, книжок чи власних мрій, — ми зрозуміли, що насправді відчувають герої та боягузи, коли до них на всіх парах мчить смерть.

ТТТУУУУУУУУ!

ТТТТТТТУУУУУУУУУ!

І тут Крис опинився внизу під нами справа, а Тедді — за ним, і його окуляри спалахували дугами сонячного сяйва, й обидва губами промовляли одне-єдине слово, і те слово було «стрибай!», але поїзд висмоктав зі слова всю кров, лишивши тільки його обрис на їхніх губах. Поїзд увірвався на міст, і міст затрусився. Ми стрибнули.

Верн розтягнувся в пилюці й шлаку, а я приземлився буквально коло нього, ще трохи — і впав би на нього. Того поїзда я так і не побачив і не знаю, чи його машиніст помітив нас. Та коли через кілька років я заїкнувся про це Крису, він сказав: «Ґорді, в електричний гудок по приколу не гудуть». Але він міг, міг просто дати гудок, бо йому так схотілося. Напевно. Хоча тоді, тієї миті, усі ці тонкощі не мали значення. Я затулив долонями вуха і втопив лице в гарячий шлак, поки повз нас пролітав товарняк, верескливо скрегочучи металом по металу, обдуваючи нас ударними хвилями повітря. Дивитися на нього мені не кортіло. То був довжелезний товарняк, і я на нього не дивився, зовсім. Ще коли він не пройшов повністю, я відчув на шиї теплу долоню — Крисову.

А коли поїзд пройшов, коли я точно знав, що він пройшов, я підвів голову, мов солдат, що вистромлюється із шанців після цілоденного артобстрілу. Верн ще втискався в землю і тремтів. А Крис сидів між нами, схрестивши ноги, і тримав одну руку на спітнілій Верновій шиї, а іншу — на моїй.