— Ні. Я, сука, закам’янів!

Це всіх дико розвеселило (навіть Верна), і ми реготали ще довго. А потім полягали на спини, більше не дуркуючи, і просто в тиші попивали собі «колу». Тілом розпливалося приємне відчуття тепла, яке буває після фізичних вправ, коли ти в мирі з самим собою. Увесь організм працював злагоджено, як одне ціле. Я був живий і тішився з цього. Усе навколо, здавалося, було напоєне якоюсь особливою ніжністю, і хоча вголос я б цього нізащо у світі не промовив, та це не мало особливого значення — можливо, те відчуття ніжності я хотів зберегти лише для себе самого.

Напевно, тоді я почав потроху розуміти, що змушує чоловіків ставати відчайдухами. Кілька років тому я заплатив двадцять доларів, щоб подивитись, як Евел Кнівел здійснить стрибок через каньйон Зміїної річки. Моя дружина була шокована. Сказала, якби я народився римлянином, то сидів би зараз у Колізеї, цмакав виноградом і дивився, як леви випускають кишки християнам. Вона помилялася, хоча мені важко було пояснити чому (та й узагалі, напевно, вона думала, що я її підколюю). Я виклав ту двадцятку не для того, щоб подивитися, як чувак ґиґне на екранах в абонентів кабельного телебачення на всій території Сполучених Штатів, хоча в душі й був переконаний, що саме так воно й буде. Я пішов туди через тіні, що завжди мерехтять у глибині наших очей, через те, що Брюс Спринґстин зве темрявою на краю міста в одній зі своїх пісень, і час від часу, я думаю, кожному хочеться кинути виклик тій темряві, усупереч тому драндулету замість тіла, яким нас, людей, нагородив якийсь жартівник у ролі Господа Бога. Ні… не всупереч тілам-драндулетам, а через них.

— А слу, розкажи ту історійку, — зненацька, сідаючи, озвався Крис.

— Яку історійку? — спитав я, хоча в душі вже знав.

Я завжди почувався незатишно, коли розмова повертала на мої оповідки, хоча всім нашим вони наче й подобалися. Бажання розказувати історії, та навіть бажання їх записувати… це вже достатнє дивацтво, тому це круто. Як бажання стати, коли виростеш, інспектором каналізації чи механіком «Формули-1». Першим, хто дізнався про те, що я хочу стати письменником, коли виросту, що хочу, щоб це була моя цілоденна робота, довідався Ричі Дженер, хлопець, який тусувався з нами, поки його сім’я не переїхала в п’ятдесят дев’ятому році жити до Небраски. Ми сиділи у мене в кімнаті, нічого не робили, просто в стелю плювали, і тут він знайшов у мене в шафі коробку з коміксами, а під ними кілька списаних від руки сторінок.

— А це що? — питає Ричі.

— Та нічо’, — кажу я і пробую видерти їх йому з рук.