— Верне, та заткнешся ти врешті-решт? — люто гаркнув на нього Крис. — Я останній раз кажу! Бог свідок! — Він узяв за шийку пляшку з-під допитої «коли», зелену, схожу на пісочний годинник, і заніс її над головою у Верна.

— А, ну так, так, вибач. Продовжуй, Ґорді. Офігенська історія.

Я всміхнувся. Вернові вставки не надто мені заважали, але, звісно, Крису я про це сказати не міг. Він же сам себе висунув на Доглядача мистецтва.

— І от він крутив це в голові, крутив, цілий тиждень перед конкурсом. У школі учні постійно підходили до нього й питали: «Гей, Жиропо, а ти скіки пирогів з’їш? Десять утопчеш? Двадцять? Нє, хрін там, вісімдесят!» А Жиропа, він їм і каже: «А звідки я знаю? Я не знаю, які то будуть пироги». І розумієте, конкурс усім цікавий, бо торішній чемпіон — дорослий, звуть його, е-е, Білл Трейнор, здається. А цей Трейнор, він не жирний зовсім. Навпаки — він сухорлявий. Але пироги як за себе кидає, і минулого року за п’ять хвилин затоптав шість.

— Цілих? — з благоговійним трепетом запитав Тедді.

— А то. Ну, а Жиропа, він на цьому конкурсі наймолодший.

— Давай, Жиропо! — збуджено загукав Тедді. — Глитай ті срані пироги!

— Розкажи їм ще про інших пацанів, які в конкурсі, — сказав Крис.

— Добре. Крім Жиропи Гоґана й Білла Трейнора, там був ще Келвін Спаєр, найтовстіший житель міста… хазяїн ювелірної крамниці…

— «Золото Ґретни», — пирхнув Верн. Крис подивився на нього тяжким поглядом.

— А ще цей хлопець, диск-жокей із радіостанції в Льюїстоні, він не те щоб гладкий, але, ну, опецькуватий. А останній — Губерт Ґретна Третій, директор Жиропиної школи.

— Йому тре’ було переїсти свого директора? — уточнив Тедді.

А Крис охопив коліна руками й радісно погойдався туди й назад.

— Ну хіба не краса? Продовжуй, Ґорді!

Я повністю заволодів їхньою увагою. Вони всі понахилялися вперед. Мене охопило п’янке відчуття влади. Я пожбурив порожню пляшку в ліс і трохи пововтузився, щоб вмоститися зручніше. Пригадую, що чув тоді спів гаїчки, десь глибоко в лісі, далеко від нас. Вона монотонно виводила свої нескінченні трелі в небо: діі-діі-діі-діі…

— І в нього виникає ідея, — сказав я. — Ще жоден пацан не додумувався до такої помсти. Настає грандіозний вечір — завершення днів піонерів. Конкурс поїдання пирогів має відбутися акурат перед салютом. Головну вулицю Ґретни перекрили, щоб люди могли по ній гуляти, а посеред вулиці стоїть величезна платформа. На ній висять святкові прапори, а спереду вже зібралася чималенька юрба. Там ще блукає фотограф із газети, хоче зробити знімок переможця з вимащеною чорницями пикою, бо виявилося, що того року пироги будуть чорничними. А, мало не забув: пироги вони мали їсти із зав’язаними за спиною руками. І от уявіть: піднімаються вони на платформу…