Ричі відставив руку вбік, щоб я не дотягнувся… хоча, зізнаюся, не так уже я й старався їх забрати. Мені хотілося, щоб він їх прочитав, і не хотілося водночас — мною опанувала тривожна суміш гордості й сорому, хоча відтоді змінилося небагато: я й досі відчуваю те саме, коли хтось просить почитати. Коли пишеш, то робиш це потайки, наче мастурбуєш. Хоча був у мене друг один — він писав оповідання у вітринах книгарень та універмагів, але то такий, що від власної сміливості мало не божевільний ходив, такий чоловік, якого ви хотіли б мати поряд, коли раптово звалитеся з серцевим нападом на землю в центрі міста, де у вас нема жодної знайомої душі. У мене писання завжди хоче бути сексом, але воно завжди в прольоті — це підлітковий онанізм у ванній кімнаті за зачиненими дверима.
Ричі так і просидів на краєчку мого ліжка весь той день до вечора — читав мою писанину, яку я творив під впливом тих самих коміксів, від яких Верн бачив кошмари. А коли дочитав, то подивився на мене якимось дивним поглядом, від якого мені стало якось ніяково — так, неначе він змушений був переоцінити всю мою особистість.
— А ти нічого так пишеш, — сказав він. — Покажи Крису.
Я відмовився: мовляв, хочу зберегти це діло в таємниці. А Ричі тоді й каже:
— Чому?.. Це ж нормально, по-пацанському. Ти не педик. Серйозно. От якби це була
Та все одно я взяв із нього обіцянку нікому не розказувати про мої оповідання, а він, звісно, розпатякав, і виявилося, що їм усім подобається моя писанина, а писав я переважно про похованих живцем, про якогось жульмана, який постав із мертвих і закатрупив присяжних, які його засудили, у дванадцять цікавих способів. Чи про маніяка, який з глузду з’їхав і порубав купу народу на фарш, перш ніж цього верескучого психа, що втратив людську подобу, посік на шматки Курт Кеннон, випустивши в нього обойму патрон за патроном зі свого автоматичного пістолета сорок п’ятого калібру. І з дула неодмінно курився димок.
У моїх оповіданнях завжди були патрони. Не кулі.
Але були ще історії про Ле Діо. Ле Діо було містечком у Франції, і тисяча дев’ятсот сорок другого понурий загін змучених американських піхотинців намагався відбити його в нацистів (це писалося за два роки до того, як я довідався, що союзники у Франції не висаджувалися аж до сорок четвертого). Вони героїчними зусиллями все намагалися й намагалися взяти те містечко, із боєм прокладаючи собі шлях від вулички до вулички, на сторінках сорока оповідань, які я написав у віці від дев’яти до чотирнадцять років. Тедді буквально ковтав ті історії про Ле Діо, і останню дюжину я, здається, створював уже суто для нього. На той час мене вже нудило від Ле Діо і всіх цих «Mon Dieu», «Cherchez le Bochel» і «Fermez la portel»[136]. У Ле Діо французькі пейзани вічно сичали на солдатів, щоб ті «Fermez la portel». Але Тедді згинався над сторінками в три погибелі й читав — широко розплющеними очима. На лобі в нього виступали бісерини поту, обличчя кривилося. Деколи мені здавалося, що я чую, як стрекотять у нього під черепушкою «браунінґи» з повітряним охолодженням і свистять кулі вісімдесят восьмого калібру. А те, як він галасливо вимагав нових історій про Ле Діо, було водночас втішно і лячно.