У нього був такий вираз обличчя, наче він думав, що я замахнуся на нього і вдарю. У зелено-золотавому сяєві вечора воно здавалося нерухомим і нещасним, бо він порушив наріжне правило, що діяло в ті дні серед пацанів. Про іншого пацана можна казати що завгодно, ганити його на всі заставки. Але навіть не думай сказати криве слово про його маму й тата. Легендарне Непорушне — так само, як не запрошувати друзів-католиків на вечерю в п’ятницю, поки не знатимеш напевно, що на стіл не подаватимуть м’яса. Якщо хтось із дітей глузує з твоїх батьків, ти мусиш нагодувати його духопеликами.

— Ті історії, які ти розказуєш… Ґорді, вони ж тобі першому добро й зроблять. А як ти й далі валандатимешся з нами, бо не хочеш, щоб банда розпалася, то кінчиш так само, як усі, — нікчемухою, яка тягне на «трійки», щоб у команди брали. Так-сяк дотягнеш до старших класів, будеш, сука, майструвати на тих курсах, витирачками кидатися й протирати сідниці з рештою таких самих, як ти, нікчемух. З уроків тебе виганятимуть. Усуватимуть від уроків нахрін. А потім з усіх мрій у тебе лишиться тільки тачка, щоб повезти якусь шмару на гоцанки чи в срану таверну «Два мости». А тоді ти її забрюхатиш і до кінця життя нидітимеш на фабриці, чи в якійсь задрипаній шевській майстерні в Обурні, чи аж у Гілкресті курей скубтимеш. І та історія про пироги ніколи не буде записана. Нічо’ не буде записано. Бо ти станеш усього-на-всього черговим розумником із гівном замість мозку.

Коли Крис Чемберз усе це мені сказав, йому було дванадцять років. Та поки він вимовляв ці слова, його обличчя зморщувалося й потроху ставало старшим, старезним, вічним. Він говорив рівним безбарвним тоном, та все одно його слова жахом ударили мене в живіт. Так, наче він уже все своє життя прожив, те життя, де тобі кажуть не соромитися, підходити до Колеса Фортуни й крутити його, і воно так гарно крутиться, і хлопець натискає на педаль, і воно спиняється на подвійному зеро, сектор закладу, усі програють. Тобі дають безкоштовну перепустку, а тоді врубають дощову машину, прикольно, ха, такий жарт навіть Верн Тесіо зацінив би.

Він ухопив мене за голу руку, і пальці міцно зімкнулися. Вони лишали заглибини в моїй плоті. Врізалися в кістки. Його очі були затемнені й мертві — чорт, такі мертві, наче він щойно з домовини вивалився.

— Я знаю, що люди в цьому місті думають про мою сім’ю. Знаю, що вони думають про мене й чого ждуть. Мене тоді навіть не спитали, чи то я взяв ті гроші на молоко. Просто відправили провітритися на три дні.