Ейлін зателефонувала їй дорогою додому.
— Пам’ятаєш, як у нас була традиція їсти китайську їжу щосереди ввечері?
— Звісно.
— Я її поновлюю. Ти вдома?
— Майже.
— Чудово, — сказала Ейлін із надмірним ентузіазмом. — Я візьму наше улюблене.
— Щось не так?
— Буду за двадцять хвилин.
У Майї в голові крутилося надто багато варіантів. Спочатку вона спробувала не зважати на них. Хоч на мить. Повернутися до основ. Ти знаєш тільки те, що знаєш. Люди переважно спрощують лезо Оккама до того, що правильна відповідь, як правило, найпростіша. Але насправді монах-францисканець Вільгельм з Оккама хотів наголосити на тому, що не варто ускладнювати речі, не варто вибудовувати теорії, якщо існують прості пояснення. Варто спростити. Забрати надлишки.
Ендрю помер. Клер померла. Джо помер.
Але водночас вона не могла просто відкинути усе, про що дізналася, чи не так? Чи могла вона відмовитися від побаченого на власні очі? Чи варто прийняти найпростішу відповідь? І яка відповідь — найпростіша?
Що ж, це неприємно.
Але можна просто потренуватися. Розкласти все по поличках. Бути якомога об’єктивнішою. Тоді запитати себе: чи надійна людина, яка бачила те відео з прихованої камери, чи ж на її долю випало достатньо стресу, напруги і травм, аби її судження стали сумнівними?
Вірити власним очам просто, чи не так? Усі ми віримо. Це не ми божевільні, то інші. Це частина людської натури. Ми надто добре розуміємо власну точку зору.
То зійди з неї.
Війна. Ніхто не розумів. Ніхто не бачив її правди. Вони всі вважали, що Майю гнітить та мучить почуття провини через смерть тих цивільних. Їм це було зрозуміло. Вони дивилися лише з власної перспективи. Їхня теорія полягала в тому, що ти почуваєшся винною, і це виявляється в тих болючих флешбеках. Ти ходиш на терапію. Ти п’єш ліки. Тебе оточує смерть. Ні, зрозумійте. Витівки смерті гірші.