Енді Мейсен вважав, що нічого доброго це не віщувало.

— Таунсенде, ви поїдете зі мною, — наказав він. — Шерифе Баннермен, гадаю, з питанням Кембера ви розберетеся самі, добре?

— Це моє місто, — кинув Баннермен.

Мейсен запалив цигарку і крізь тремтливий димок подивився на Баннермена.

— Ви маєте якісь проблеми зі мною, шерифе?

Баннермен посміхнувся.

— Жодних, яких я не міг би вирішити.

«Господи, як я ненавиджу цих селюків, — думав Мейсен, дивлячись услід Баннермену. — Але він уже й так поза грою. Боже, дякую тобі за маленькі милості».

Баннермен сів за кермо свого крузера, завів двигун і заднім ходом виїхав з під’їзної доріжки Трентонів. Було двадцять хвилин на восьму. Його майже захоплювала елегантність, із якою Мейсен відсунув його на задній план. Вони прямують до самих витоків справи, він прямує в нікуди. Зате старий Генк Таунсенд цілий ранок вислуховуватиме всіляку Мейсенову дурню, тож, можливо, в цьому він ще легко відбувся.

Джордж Баннермен повільно виповз на 117-ту і поїхав у напрямку Кленової дороги. Сирена й мигалка були вимкнені. День був гарний. І він не бачив причин поспішати.

Донна і Тед Трентони спали.

Обоє в схожих, незручних позах, у яких сплять люди, змушені багато годин провести в міжштатному автобусі. Голова Донни впала в заглибинку біля лівого плеча, Тедова — біля правого. Руки Теда лежали на колінах, як викинуті на берег рибки, час від часу посмикуючись. Тед дихав хрипко й натужно. На губах поробилися пухирі, повіки набули фіолетового відтінку. Цівка слини, що збігала з кутика рота до м’якої лінії підборіддя, почала засихати.

Донна спала не дуже міцно. Хоч вона й була неймовірно виснажена, та скорчена поза, біль у нозі, животі й пальцях, які Тед прокусив до кістки, не давали їй поринути глибше. Волосся прилипло до голови пітними пасмами. Пов’язки на лівій нозі знову промокли, а плоть навколо поверхневих ран на животі огидно почервоніла. Її дихання теж було хрипке, але не таке переривчасте, як у Теда.

Тед Трентон уже наблизився до межі власних сил. Зневоднення прогресувало все більше. З потом він втрачав електроліти, хлориди й натрій, та їх запаси ніщо не поповнювало. Механізми внутрішнього опору поступово здавали позиції, і зараз він увійшов у завершальну, критичну фазу. Його життя стало легким. Уже не вростаючи міцно в кістки і м’язи, воно тремтіло, готове відлетіти з першим же подихом вітру.

У гарячкових снах тато гойдав його на гойдалці все вище й вище, і він бачив перед собою не їхній задній двір, а ставок із качками. Холодний вітерець обвівав його обпечене на сонці чоло, вкриті пухирями губи і сповнені болю очі.