— Паскудо, ти носа мені розбив…
Януш здригнувся всеньким тілом. Не лише від страху. Від жаху, що підіймався з глибин душі. Такого відчуття він уже зазнавав минулої ночі. Недуга повертається?
У нього залишалося ще декілька секунд. Треба зосередитися.
— Чому вони полюють на мене?
— А я хіба знаю!
— Вони назвали моє ім’я?
— Ні, личину твою нам показали.
— Фотографію?
Зарізяка зареготався. Затулив пальцем ніздрю, і з другої відразу ринула кров.
— Яку ще фотографію? Малюнка…
— Малюнка?
— Еге ж. — Він знову зареготався. — Таке як із картини, уторопав?
Януш нарешті здогадався. Данієль Ле Ґен казав, що передніше Януш був художником. Може, той ескіз був його автопортрет? Але як вони роздобули те, що було пов’язане з його попередньою особистістю?
— Малюнок у вас зберігся?
— Де ж пак! Ми ним підтерлися, дядьку.
Януш хотів було ще раз йому затопити, та сили в нього вже геть не лишилося. Розбишака знову висякався якимись темними згустками. Кривавий нежить був йому забезпечений.
— Оті чоловіки в чорному… Ви мали з ними зустрітися?
— Таж певно. Заледве ти ґиґнеш.
— Знаєш, де їх знайти?
— Вони самі нас знаходять.