— На лікуванні мистецтвом. Мої пацієнти — хворі на голову, це правда, та ми використовуємо терапію мистецтвом. Вони весь час пишуть, малюють, ліплять. Це справжні мистці. Хімічні препарати застосовують дуже обмежено. — Він зареготався. — Часом мені здається, наче тут відбулася зміна ролей. Це вони своїм талантом лікують мистецтво, а не навпаки.
— Нарцис — це моє прізвище?
— Хтозна. Але ти підписував свої роботи цим іменем. Інших не називав. І паперів у тебе не було.
— Коли я тут з’явився?
— На початку жовтня 2009 року. Спершу ти був у клініці Сен-Лу біля Ніцци.
— А як я там опинився?
Корто надів окуляри й увімкнув комп’ютера. Він був сухорлявий, невисокий. Літ під шістдесят. Геть сивий чуб їжачком, товсті губи, що, здавалося, весь час рухалися, окуляри з темними скельцями. Розмовляв він глибоким, соковитим, позбавленим інтонацій голосом, справляючи ним гіпнотичний ефект.
Вони сиділи в його кабінеті. Кабінет містився в невеликому будиночку, розташованому в долішній частині парку, що оточував заклад. Долівка, стіни, стеля — все тут було з дерева. У приміщенні приємно пахло сосновою живицею. Вікно виходило на передмістя Ніцци. Картин пацієнтів закладу на стінах не було.
Виступ на карнавалі скінчився без проблем. Разом із новими приятелями він ішов, танцював і виспівував аж до майдану Массена, де на них чекав фургон. Просторе авто моделі «Джампі». Він бачив такі. Втім, одразу помітив, що товариство, у якому він опинився, не дуже відрізняється від його колишніх пацієнтів із божевільні. Тільки ці охайні були.
Вони покидали Ніццу під зливою. За часину дісталися до путівця і подалися до Карроса. Вілла була розташована трохи далі, за кілька кілометрів од села. Назустріч весь час траплялися поліційні авта з верескливими сиренами. Він усміхався. Його шукають. Але тепер не знайдуть. Віктора Януша більше немає.
Дорогою він знайшов підтвердження тому, про що здогадувався під час святкування. Пацієнти вілли Корто щороку брали участь у міському карнавалі. Самі розмальовували платформу. Майстерні Ніцци виготовляли для них скульптури. Він знай розпитував їх, удаючи, ніби цікавиться художніми подробицями вистави. Автором ідеї з напівлюдьми-напівщурами та їх повозом був він, Нарцис, учень Корто, що прожив із ними увесь вересень і жовтень. Він, звичайно, нічогісінько про те не пам’ятав.
— Ось, — мовив старий психіатр, урешті знайшовши потрібного файла. — Тебе підібрали наприкінці серпня на 42-му виїзді з шосе А8. На повороті на Канни — Мужен. Ти нічого не пам’ятав. У каннській лікарні тебе обстежили. Не виявили ніяких травм, хоч від рентґену ти рішуче відмовився. Потім переправили до шпиталю Сен-Лу. Там до тебе повернулися деякі спогади. Ти сказав, що тебе зовуть Нарцис. Приїхав із Парижа. Родини нема. За фахом художник. І лікарі із Сен-Лу вирішили, що тебе ліпше скерувати сюди, до нас.