Тут пролунали голоси, що хором скандували:

— Нар-цис! Нар-цис! Нар-цис!

Він здригнувся. Згадалася компанія на карнавальному повозі. Усміхнені мармизи, щурячі маски на голові… Невже ці навіженці теж художники, як і він оце? Невже й він такий самий навіженець, як і вони?

Кімната, до якої його запровадили, була невелика, квадратна і тепла, не найкомфортніша, проте затишна. Бетонні стіни, дерев’яна долівка, штори з товстої тканини. Ліжко, шафа, стілець, письмовий стіл. У кутку — ванна кімната, така вузька, що в неї ледве можна було увійти.

— Спартанська тут обстава, — озвався Корто, — та ніхто ще не скаржився.

Нарцис кивнув. Від сумірності пропорцій, від сіро-брунатних штор, від дерев’яної підлоги й меблів віяло гостинністю. Ця кімната могла бути чернечою келією — в ній витав дух чернецтва і захищеності.

Пояснивши, як усе тут улаштовано, Корто видав йому туалетне причандалля і чистий одяг. Цей вияв турботи зворушив Януша. Уже багато годин і навіть днів він висів на волосині, що мало не урвалася.

Опинившись на самоті, він узяв душ і перебрався в чисте. Джинси виявилися завеликі, майка бахмата, светр розтягнутий, та ще й тхнув пральним порошком. Він почувався щасливим. Порозпихав по кишенях ножа, пістолета і ключа від кайданів, що забрав у охоронця і вирішив залишити як оберега. Дістав із портфеля теки з матеріалами і розгладив долонею аркуші. Та поринути в їх вивчення йому забракло відваги.

Він уклався на ліжку й погасив світло. Він почув шум моря. Ні, це не море, подумав згодом. Це шумлять сосни.

Він віддався ритмам зовнішнього світу. Вони заколисували його і наганяли сон. Ох і зморився він! Став однією суцільною втомою, та й годі.

Враження було таке, неначе від сьогоднішнього ранку він прожив десяток життів. Раптом йому стало зрозуміло, що він більше не боїться поліції. Навіть людей у чорному не боїться. Він боявся тільки самого себе. Мої картини — це тільки виправляння помилок.

Він убивця.

Він розплющив очі в ніч.

А може, ні? А може, він той, хто розслідує злочини вбивці?