— Наприкінці жовтня, — провадив Корто, — ти зник. Навіть адреси не лишив. І я збагнув, що твої психічні блукання перейшли в нову фазу.

У кожного персонажа був і свій реквізит. Блазень зображенпй був із повітряною кулькою і дудкою. Листоноша — з велосипедом і валізою. Адмірал — із прозорною трубою і секстантом…

— Чому я писав ці автопортрети? — розгублено спитався він.

— Колись і я спитав це в тебе. І ти відказав: «Не можна вірити тому, що бачиш. Мої картини — це тільки виправляння помилок».

Нарцис зблід. Мої картини — це тільки виправляння помилок… Відбитки його пальців на вокзалі Сен-Жан… Його присутність біля тіла Цевана Сокова… Невже він — маніяк і вбивця? Такий самий, як і герої його картин? З пожадою влади? Байдужий до людей? Переповнений злістю? Той, хто змінює машкару після кожної нової жертви? Художник із руками, які по лікоть у крові?

Раптом його осяяло. А чи не може бути такого, що в картинах зашифрована правда про його достеменну особистість? Визнання. Підсвідоме послання, адресоване самому собі?

— А можна поглянути на ці картини? Маю на увазі, на оригінали?

— Їх тут більше нема. Я відправив їх до галереї.

— До якої галереї?

— Паризької. Галереї Війон-Пернаті. Але і там їх більше нема.

— Чому?

— Тому що їх продали! У листопаді була виставка. Треба сказати, пройшла з великим успіхом.

Але ж це означало…

— То я забагатів?

— Дещо в тебе таки є. Грошенята тут, у мене. Можеш їх забрати будь-коли.

— Готівка?