— Не Нарцис я, — гостро відтяв він.

Корто скинув окуляри і знов усміхнувся. Чому це він весь час усміхається? Корчить із себе доброзичливого дідуся?

— Авжеж. Ти не Нарцис. Але й не той, за кого видаєш себе.

— Ви знаєте, на що я хворію?

— Приїхавши до нас, ти багато чого розповів. Де навчався живопису. В яких галереях були твої виставки. В яких районах Парижа мешкав. Розповів, що був одружений, та потім розлучився. Я перевірив. Усе виявилося вигадкою.

Він не міг не оцінити комічність ситуації. Корто відігравав тепер ту саму роль, що й сам він у випадку з Патріком Бонфісом. За кожною психотичною втечею стояв психіатр, який вважав своїм обов’язком виявити, що шкаралупа порожня.

— Проте, — провадив старий, — щось у тих байках відповідало дійсності. Ти і справді був художником, Талановитим художником, який володів цим ремеслом. Я взяв тебе не вагаючись. Можу зазначити, що ти нікому не був потрібен. Людина без паперів, без медичного страхування. Одне слово, морока.

— А розслідування провадили? Маю на увазі, у зв’язку зі мною?

— Авжеж, жандарми щось там робили. Та надто не старалися. Ти не становив для них інтересу. Просто заблуда, що не пам’ятав, як його звати й де він живе. Схибнутий. Одне слово, пошукали трохи — та й покинули.

— А що було потім?

— А ось що.

Корто обернув комп’ютера так, щоб Нарцис, який сидів потойбіч столу, міг побачити екрана.

— За два місяці ти написав тут майже три десятки картин…

Нарцис не розраховував на щось особливе. Хоч як подумати, це теж була важлива інформація. Інформація про його минуле життя. Кожна картина, що поставала на екрані, була його відображенням, та щоразу це був новий образ. Адмірал… Листоноша… Блазень… Римський сенатор… Той самий чоловік його віку, що завмер у тій самій позі на три чверті оберту, чоловік, який випинає груди і задирає підборіддя. Кожен той персонаж справляв враження епічного героя.

Та стилістика кожної роботи базувалася на принципі контрасту. З одного боку, у манері виконання простежувалися способи, характерні для «мистецтва диктатур»: глядач дивився на Нарциса знизу вгору, що надавало тому вигляду володаря світу. Із іншого боку, написане з яскравою експресивністю обличчя героя наводило на думку про школи, що боролися з естетикою тоталітаризму. Такі, наприклад, як рух «нової дійсності», що зародився в Німеччині у 20-х роках. Отто Дікс… Ґеорґ Ґросс… Художники, що відмовилися від лакування дійсності й подавали її в усій потворності, підкреслюючи її гротескну природу, щоб скрутити в’язи буржуазному лицемірству.

Його роботи відзначалися тим самим безжальним сарказмом. До болю в очах яскраві барви, поміж якими горувала червона. Густі мазки, що дозволяли простежити за рухом пензля. Цей живопис хочеться не лише споглядати, а й помацати, подумав собі Нарцис. У його пам’яті не збереглося навіть найменшого спогаду про те, що ті портрети створив він. Це означало, що в пошуках він зайшов у глухий кут. Він намагався просягнути в суть особистостей, що не хотіли пускати його в себе. Одне слово, він тепер міг тільки примірювати на себе їхню порожню обслону.