Повернувшись, ад’ютант мовчки кивнув. Він і слова не сказав і не подався її проводжати. Дорогу вона знала, а що ще міг він їй сказати? Вона минула одну залу, потім другу. Її кроки дудоніли, неначе у церкві. Стояв запах пустки, і по спині побігли дрижаки. Батько не визнавав центрального опалення і волів живого вогню каміна.

Вона увійшла до гобеленової зали. Назву свою ця кімната дістала через обюссонівські гобелени, такі старі та зачовгані, що змальовані на них сцени тонули наче в імлі.

Ще декілька кроків, і вона вже стоїть перед батьком. Він сидів за столом, у променях сонячного світла, і чаклував над сніданком. Як і раніше, вигляд його був пречудовий. Шовковиста густа чуприна, біла як молоко. Гладенькі риси обличчя, схожі на річкову гальку, яку тисячі весен омивала тала вода. Світло-блакитні очі яскраво сяяли на тлі матової, завжди смаглявої шкіри. Жан-Клод Шатле скидався на старого плейбоя із Сен-Тропе.

— Поснідаєш зі мною?

— Чом би й ні?

Вона сіла з підкресленою невимушеністю. Завдяки лексомілу.

— Чаю? — поспитався він своїм низьким голосом.

Ніколя вже поставив перед нею чашку. Батько сягнув по чайника. Вона дивилася, як ллється в чашку струмінь мідної барви. Батько пив тільки чай сорту кімун, який доправляли йому із провінції Аньгой, що на сході Китаю.

— Я чекав тебе.

— Чому?

— Люди з «Метиса». — Він поставив чайника на столі. — Вони мені телефонували.

Значить, вона йде правильним шляхом. Анаїс узяла собі грінку, потім срібного столового ножика і на мить зловила своє відображення у полиску срібла. Спокійно, дівчинко. Вона помалу намастила маслом підсушену до золотавої барви скибку хліба — ще одна батькова звичка. Руки в неї не тремтіли.

— Я тебе слухаю, — тихо мовила вона.

— Справжній християнин, — пишномовно розпочав він, — не вмирає у себе в ліжку. Справжній християнин не боїться скаляти руки. Задля порятунку інших.

Роки, що їх він прожив у Чилі, не позбавили його південно-західного французького акценту.

— Такий, як ти, еге?

— Такий, як я. Більшість слабаків і нероб страшенно полюбляє судити інших. Вони переконані, що вояки тоталітарних режимів усі поспіль садисти. Що їм подобається катувати, мордувати й убивати людей.

Він помовчав. Сонячний промінь устиг переміститися вбік. Старий позбувся освітлення і тепер сидів у тіні. Та його світлі очі не згубили блиску.