Його порівняльні дослідження нічого не дали. Тільки очі боліли від напруги, руку скорчило і в горлянці застряв нудотний кім’ях. У глибині лівого ока знову засіпався біль. У голові його танцювали наймення — він вивчив усі списки, та не знайшов жодного збігу в прізвищах студентів-медиків і майбутніх художників. Провал.

Він зібгав останнього аркуша і пожбурив його до смітниці. На годиннику був уже полудень. Ранок минув марно. Єдине, що було добре, — його ніхто не турбував. Хоч із сусідніх кімнат до нього долинав звичний для божевільні гамір: голоси, сповнені відчаю або, навпаки, лагідні-лагідні, завивання, хихотіння, човгання кроків, що провадили з нізвідки в нікуди…

За цей ранок він принаймні зумів усвідомити своє теперішнє становище. Він дивом утік од поліції, та повернувся туди, звідки й почав. Хіба що уточнити варто було: із психіатра він обернувся пацієнтом.

— А я тебе шукаю.

У дверях стояв Корто.

— Незабаром обід. Гайда дивитися майстерні. Якраз до обіду встигнемо.

Корто не запитав його, що він робив у комп’ютерній кімнаті, і Нарцис був йому за те вдячний. Із коридора вони пройшли через їдальню, велику квадратну залу, заставлену металевими столами. Двоє санітарів розставляли тарілки та розкладали пластикові виделки й ложки.

— А це ти.

Корто показав на велику гуртову світлину на стіні. Нарцис підійшов ближче. Він упізнав себе. На ньому була малярська блуза, схожа на ті, що їх носили художники наприкінці ХІХ століття. Вигляд у нього був щасливий і задоволений. Решта теж радісно усміхалася, хоча досвідчене око відразу ж розгледіло б у їхніх усмішках оту специфіку, що притаманна хворим на голову.

— Ми зробили цю світлину на честь уродин Карла, вісімнадцятого травня.

— А хто такий Карл?

Психіатр показав на веселого гладуна, що сидів біля Нарциса. На ньому був шкіряний фартух, а у високо зведеній руці — пензель у чорній фарбі. Середньовічний коваль, та й край.

— Ходімо, я познайомлю тебе.

Вони пройшли ще одним коридором, що припровадив їх до пожежного виходу. За ним були східці, що спускалися до іншого, нижче розташованого будинку. Світило сонце, і довколишня природа постала перед ними в усій своїй нещадній безжальній і холодній пишноті. Гірські вершини та шпилі, червонясті брили — все воно скидалося на вівтарі для жертвопринесень. Тотеми, що виступали нарівні з богами, яких утілювали. У глибині долини видніли темні гаї, що вражали дикою, гордовитою красою. На цій землі росли тільки ті види, що могли витерпіти цю височінь, холоднечу і пустку. Решта просто пропадала.

У будинку вони не затрималися на другому поверсі, де були кімнати пацієнтів, а відразу спустилися на перший. Корто постукав у перший одвірок (дверей тут геть не було) і почув: