Приймальня жандармської дільниці скидалася на карикатуру. Вичовганий дерев’яний облавок. Лінолеум на підлозі. Стіни зі стружкових плит. І двоє сонних жандармів… Ох, навряд чи пощастить їй тут щось дізнатися. Вона запитала лейтенанта Дюсара, того офіцера, що складав заяву про викрадення авта. Їй сказали, що в нього сьогодні вихідний. Чергові з підозрою вивчили її службове посвідчення і недовірливо вислухали її пояснення, коли вона казала, навіщо їй потрібен був їхній колега: з’явилися додаткові дані у справі про викрадення авта марки «ауді» моделі Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33, про що сповіщено 12 лютого 2010 року.

Ні, вони не можуть дати їй хатню адресу Дюсара. І протокола про прийняття заяви про викрадення показати не можуть. Анаїс не наполягала. Повернулася до авта й зателефонувала до довідкової служби, де їй відразу ж дали адресу Патріка Дюсара. Жандарм мешкав у північному передмісті Бланкфора, за заповідником Брюж.

Вона подалася сільською дорогою. Цього недільного пополудня її скрізь супроводжувала мертва тиша. Безлюдні вулиці. Будинки, з яких не долинало жодного звуку. Порожні садки. Дюсарів дім виявився сірою бетонною коробкою, що була оточена гарно постриженим моріжком. У глибині двориська видніла дерев’яна хата. Анаїс припаркувалася трохи віддалік, у тіні водонапірної вежі, й пішки повернулася назад. Пхнула хвіртку, навіть не подумавши натиснути кнопку дзвоника. Вона вирішила, що діятиме нахабно: налякає жандарма, витягне з нього всю інформацію і хутко вшиється звідсіля.

Назустріч із гавканням вибіг пес. Вона загилила його носаком, і він із жалібним виском підібгав хвоста. Анаїс попрямувала посипаною камінцями доріжкою, переступаючи через дитячі іграшки, що валялися долі. У дверях її вже чекала якась блякла жіночка невизначеного віку.

Не вітаючись і не перепрошуючи, Анаїс помахала в неї перед носом своїм триколірним посвідченням.

— Капітан поліції Бордо Анаїс Шатле. Ваш чоловік удома?

Жінка дивилася на неї, роззявивши рота. За кілька секунд вона показала на хату в глибині двориська. На ґанок вибігли двоє хлопчиків, розглядаючи непрохану гостю круглими від подиву очима. Анаїс прикро було почуватися самозванкою, яка прийшла порушувати спокій вихідного дня, проте десь у глибині душі, з найпотаємнішого і найтемнішого її закутка, зринала зловтіха, що їй пощастило внести сум’яття в це безхмарне родинне щастя. Щастя, якого їй не судилося зазнати.

Вона пішла моріжком, відчуваючи, як її свердлять поглядами три пари очей. Постукала у двері хатини. Почула, як сказали ввійти. Обернула клямку і побачила всередині чолов’ягу, що дивився на неї з неприхованим подивом. Певне, він сподівався побачити когось із домівників.