Карл знай реготався під респіратором. Тепер він занурив у ночви обидві руки і так запопадливо перемішував рідоту, що вона перехлюпувалася через вінця, неначе нафта.

— Гайда, — сказав Корто. — Він нервує, як гості довше в нього затримуються.

У коридорі Нарцис запитав:

— Чому в Лейпциґу його запроторили до клініки? Який у нього діагноз?

— Як по правді, він там сидів у в’язниці. Щось на кшталт наших закладів для злочинців із порушеннями психіки. Він, бач, видер очі у своєї дружини. Казав, то було перше його творіння. Він створив його у пошуках пітьми…

— Ви не даєте йому ліків?

— Ні.

— І охорони в нього нема ніякої?

— Ми стежимо тільки за тим, щоб йому зрізали нігті. У Німеччині в нього була сутичка із санітаром…

У Нарцисові прокинувся психіатр. Він подумав, що Корто грається з вогнем. І дивувався, як медичні та соціальні установи дозволили йому забрати до себе Карла. В іншій майстерні була куца жіночка, якій на взір можна було дати років сімдесят. Рожевий спортивний костюм фірми «Адідас», блакитні коси — чистенька й охайна, геть тобі американська пенсіонерка. Таке саме враження справляло і приміщення: бездоганна чистота і лад, які дала тут зразкова господиня. І тільки цигарка в тонких губах псувала те враження. На карнавальному повозі не було ні німця, ані цієї пані. Либонь, їх звільнили від тієї необхідності: першого — через вагу, другу — з огляду на її вік.

— Добридень, Ребекко! Як ви почуваєтеся?

— Проблеми з митницею, — хрипко відказала вона. — Не пропускають моїх творів…

Перед нею лежав аркуш паперу, який вона вкривала зображеннями того самого обличчя, тримаючи в руці огризок олівця. Щоб роздивитися, що вона там малює, треба було відступити на декілька кроків. Тисячі облич складалися у своєрідну мозаїку, що витворювала хвилі, візерунки й арабески.

— Робота рухається потроху?

— Сьогодні вранці мене пхнули в убиральні. А вчора м’ясо було тверде.

Синдром Ґанзера. Досить рідкісне захворювання, коли людина завжди невлад відповідає на запитання. Нарцис раптом збагнув, що оцінює цих художників як психіатр. Не картинами їхніми захоплюється, а намагається поставити діагноза. Хоч як він старався, йому не пощастило стати Нарцисом. Він залишався Матіасом Фрером.

— Я знаю цього чоловіка, — сказав він, показуючи на обличчя, що повторювалося на малюнку.

— Це Альбер, князь Монако, — пояснював Корто, бо жіночка зосереджено малювала. — Років тридцять тому Ребекка працювала в палаці князя Монако. Прибирала там. І закохалася в князя. Аж ізсунулася з глузду. Їй так і не пощастило отямитися від тієї травми. У вісімдесят третьому році її поклали до клініки без надії на одужання. Вона пробула декілька років у шпиталі Сен-Лу, потім потрапила до нас.