— А що… що зі мною буде? — спитався Дюсар, розтираючи горло.

— Тримай язика за зубами, й усе буде гаразд, — відтяла Анаїс.

І вийшла надвір, спіткнувшись на порозі, бо її засліпило сонце. Обсмикала куртку, струсивши з неї уламки тих літачків. Попрямувала доріжкою, люто підгиливши триколісного велосипеда, який там валявся.

Сягнистою ходою дісталася до хвіртки. Жінка і двоє хлопчиків стояли у дверях. Усі троє плакали.

Вона вчепилась у ґратчасту огорожу.

У неї по щоках теж бігли сльози.

Довго вона так не протримається.

Усе тут залишалося незайманим.

Нарцис немов учора покинув свою майстерню.

— Я й не сумнівався, що ти повернешся, — сказав Корто.

По обіді він таки зумів потрапити до своєї майстерні. Психіатр наполягав на тому, щоб супроводжувати його. Площа приміщення була з п’ятдесят квадратних метрів. Стіни не були помальовані чорною фарбою чи вкриті малюнками олівцем, хоч і того ладу, що був у кімнаті Ребекки, тут теж не спостерігалося.

Ліворуч під стіною стояли чисті полотна. Долівку застелено пластиковою плівкою, геть поплямованою фарбами. Скрізь видніли бляшанки промислової і пакети сухої фарби, валялися брудні ванночки і слоїчки із замазкою. На дошках, прибитих до козлів, лежали висохлі перекручені тюбики й, що дивно, великі металеві шприци. Із порожніх консервних бляшанок стирчали пензлі.

— Ти сам готував фарби, — пояснив йому Корто. — І вередував не менше, аніж Карл. Сам змішував пігменти. Сам подрібнював їх і розводив скипидаром та оліфою до потрібної консистенції. Добре пам’ятаю, що ти завжди вимагав особливого ґатунку освітленої оліфи. Замовляв її на одному підприємстві, що працює лише з гуртовими покупцями і відвантажує продукцію тоннами. Потім ти набирав фарбу в шприца для змащування тракторів — я ті шприци добував для тебе у місцевих фермерів…

Нарцис підійшов до столу, де стояли ванночки, в яких позасихала темна, червоняста і фіолетова фарба. Від алюмінієвих посудин і запилюжених пакетів тхнуло гострим хімічним духом, який ще не до краю вивітрився. Він поторкав пензлі, перебрав тюбики, понюхав їх — і нічогісінько не відчув. Мало не скрикнув від досади.

Йому трапився на очі блокнот із аркушами, що посклеювалися від фарб. Він погортав його. Дрібний почерк… Списки назв, числа, відсотки…

— Це твій секретний записник, — усміхнувся Корто. — Ти нотував сюди свої таємні рецепти змішування складників для отримання фарб потрібних відтінків.

Нарцис поклав записника до кишені.

— Розкажіть, як я працював, — попросив він.

— Хтозна. У майстернях немає дверей, але ти вішав над дверним отвором штору. Вхід заборонено. А ввечері обертав картини обличчям до стіни.