— А ти як гадаєш?

Анаїс стояла у дверях будівлі, показуючи поліційне посвідчення молодикові з червоними очима і скуйовдженим чубом. П’ята вечора. Вона була десь у передмісті Тулузи, у промисловому районі, забудованому похмурими будівлями без вікон. До Тулузи вона дісталася за дві години і майже стільки часу змарнувала, щоб відшукати у плетиві вулиць та шляхів потрібну адресу.

То була адреса контрольного пункту компанії КАМАРАС, що за допомогою радіомаяків стежила за пересуванням автомобілів у кількох краях Франції, зокрема в Аквітанії, Південь-Піренеях, Ланґедок-Руссільйоні та Прованс-Альпи-Лазурний берег.

Анаїс зателефонувала черговому о 14.30. Відгукнувся працівник, який не приховував свого подиву. Зазвичай до них звертаються через страхові компанії. Вона урвала його.

— Я зараз приїду.

І ось вона стояла перед комп’ютерником, убраним у розтягнутого светра і бахматі джинси. Либонь, студент, що заробляє у вихідні. А чом би й ні, сиди собі та готуй завдання, а грошенята йдуть. Утім, Анаїс збагнула, що наука йому анідесь. Розширені зіниці, набряклий ніс, розхитані зуби. Кокаїн полюбляє хлопчина.

Він відступив, пропускаючи її досередини. Вона побачила просторе приміщення, що на перший погляд здавалося порожнім. Насправді вся стіна праворуч була геть заставлена комп’ютерами. Щось таке вона бачила в Ніцці, у відділі спостереження за містом.

Молодик дістав із кишені аптечного слоїчка, задер голову і закапав собі очі.

— Телефоном я не зовсім зрозумів…

Анаїс узяла фотель на коліщатах і пхнула до нього.

— Сядь.

— А в чім річ?

Він слухняно сів.

Вона ногою розвернула його до моніторів і прошепотіла на вухо:

— 12 лютого до жандармської дільниці надійшла заява про викрадення всюдихода марки «ауді», модель Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33. Чув щось про це?

— Нічогісінько. Я тут працюю лише у вихідні. Узагалі, я навчаюся…

— Це було формальне запитання. Я хочу, щоб ти налаштувався на радіомаяка, яким обладнане це авто.

— Це не маяк. Це джіпіес-навігатор.

— Пусте. Хутчій до діла!

Молодик засовався у фотелі.