— Не зможу я повернути тобі все відразу, — спробував викрутитися він.

Юсеф звів голову, ніби відкидав назад свого чуба.

— З паспортів розпочни. А там буде видно.

І Шаплена осяяло. Фальшувальник! Він був фальшувальником. І відразу ж стали зрозумілі його суперечливі враження від цієї робітні. Оті кульмани і рекламні ескізи, що мали вигляд декорацій. І фарби та полотна з хімікатами, які здавалися якоюсь облудою. Не рекламник він і не маляр. У нього взагалі нема легального статусу: він фальшує папери.

Тим-то й гоняться за ним усі чужинці в Парижі. Клани, групи, мережі, що заплатили йому за паспорти, посвідчення особи, дозволи на проживання, кредитні картки, але нічогісінько не отримали.

— Завтра будуть, — пообіцяв він, не знаючи, що й удіяти.

Юсеф відпустив його і приязно поплескав по плечу. Обличчя його трохи пом’якшало. Камінь обернувся смолою.

— Чудово. Але не дурій. Амар стежитиме за тобою. — Він підморгнув. — Не дратуй його, а то він утре тобі маку.

Він обернувся. Шаплен вхопив його за руку.

— Як із тобою зв’язатися?

— Як завжди. Мобільником.

— У мене немає номера.

— Викинув усе?

— Кажу ж тобі, забув.

Якусь мить Юсеф дивився на нього. Недовіра розливалась у приміщенні, мов небезпечний отруйний газ. Вряди-годи зарізяка замислено кивав. Урешті продиктував номера і докинув загадково glupo. Шаплен здогадався, що то якась лайка, та прозвучала вона лагідно.

Обидва відвідувачі зникли, лишивши його самого у сплюндрованій хаті. Він навіть не чув, як грюкнули двері. Утупившись перед собою невидющим поглядом, він силкувався змиритися з найближчим майбутнім, наче глушив себе добрячою дозою горілки.

Попереду ніч, щоб знайти свою майстерню.

І відновити свою майстерність.