Він розпочав із найпростішого припущення.

Майстерня в льоху.

Попіднімав килими в пошуках ляди. Але нічого не знайшов. Ніде ні клямки, ні шпарини, де міг би ховатися лаз. Він узяв помело, що валялося в кухні поміж розкиданим начинням. Постукав по долівці, прислухаючись, чи не задудонить десь. Та глухо і потужно відгукувалися лише кахлі.

Він жбурнув помело в куток. Гарячковою повінню його охопив страх. Насилу вщухло полегшення, якого він зазнав після того, як пішли розбишаки, як перед ним чітко постало завдання, що слід виконати найближчим часом. Попереду тільки одна ніч, щоб знайти робітню. Знову відновити навички, виготовити фальшиві папери… Думка та видавалася безглуздою.

Знову тікати?

Амар десь неподалік.

Поки він порпався в шухлядах, шукаючи ключів, адреси чи бодай чогось, що підказало б, як діяти, почасти усвідомлюючи нове становище. Фальшувальник. І де він цього навчився? Де взяв гроші, щоб розпочати свою справу? Юсеф казав, що знайшов його на смітнику. Певне, він вибрався з якоїсь халепи. Без імені, без минулого, без майбутнього. Слов’янин допоміг йому зіп’ястися на ноги, але хто ж його навчив?

Фальшувальник. Він бурмотів те слово собі під носа, далі шукаючи в хаті. Якимось дивом босняки не знайшли його грошей у корпусі «Пен Дюїк». Завадило те, що він прийшов. Обшук вони так і не скінчили.

Фальшувальник. Ліпшого ремесла для хронічного самозванця і не знайти було. Хіба не фальшує він своє життя? Він зупинився, усвідомивши марність своїх пошуків. Тут нічого нема. Він зморено опустився на стільця і відчув, як прокидається біль від стусанів. Обличчя. Живіт. Пахвина. Він помацав ребра, благаючи Бога, щоб вони не були потрощені. Увійшов до ванної, намочив рушника, як напередодні, і притулив компреса до обличчя. Трохи стало легше.

Облишивши думати про льох, він почав міркувати, чи нема в хаті таємної кімнати. Теж маячня. Капітальні стіни в цій споруді сягають кількох метрів. Ніде й закутка нема, щоб улаштувати таке приміщення. Він усе-таки спустився на перший поверх і відсунув холодильника. Потім заглянув до комори. Обстежив шафи у стінах. Підняв вентиляційні ґрати…

Йому раптом закортіло впасти на ліжко, поринути в сон і ніколи не прокидатися. Але потрібно триматися. Переступаючи через уламки, пішов до кухні і зварив кави. І тоді йому спало на думку, чи нема в цім селищі підсобних приміщень? Ні, либонь. Знайшлися б рахунки, квитанції про оренду…

І все ж таки він підійшов до дверей із філіжанкою в руці й озирнув бруковану вуличку. Стояла тиша. Тутешні мешканці й уявити собі не могли, що коїться в них під боком. Погляд його впав на залізну плиту з подвійними стулками, що лисніла за п’ять метрів од його порога. Він обернувся до столу, знайшов молотка і викрутку — ними Ноно-маляр, певне, прилаштовував полотно на мольберті чи принаймні удавав, ніби працює.