— Той, хто був до Нарциса. Чолов’яга на ймення Ноно.

Вона нервово зареготалася. Він усміхнувся у відповідь.

— Арно Шаплен. Я був ним місяців із п’ять.

— І що ж ви робили у тій шкурі?

— Менше з тим.

Він розповів їй про всі ті замахи, яких зазнав відтоді, як дременув із Бордо. П’ять усього. Таке враження, наче він був невразливий або йому страшенно таланило. Скрізь за ним полювали люди в чорному. А вони дужчі від поліцаїв. Принаймні набагато меткіші.

Урешті Фрер сповістив дещо справді важливе. Коли в Отель-Дьє йому зробили рентґен, виявилося що під носовою перегородкою в нього імплантат. Він розбив собі носа і зумів його дістати.

Тут він розтулив кулака. На долоні блищала крихітна хромована капсула.

— Що це?

— Лікар в Отель-Дьє гадав, що це пристрій для введення ліків або мікропомпа на кшталт отих, що вшивають епілептикам чи діабетикам. Їх уживляють у тіло, щоб виміря´ти фізіологічні показники в режимі реального часу і в разі потреби вводити ліки. Тільки б дізнатися, який саме препарат і як він діє на мене.

Усе воно скидалося на маячню, та Анаїс дещо пригадала: убивці Патріка Бонфіса простежили за його трупом до самісінького моргу при Інституті судової медицини в Ранґеї — і лише для того, щоб потім розітнути йому носа. Висновок напрошується сам. Їм потрібен був імплантат, що ховався за носовою перегородкою. Фрер і Бонфіс зазнавали однакового впливу.

Фрер-Януш говорив дедалі швидше. У тому потоці слів простежувалася одна нав’язлива думка: він хотів запевнити її у своїй невинності. Усупереч очевидним фактам довести, що не він убивця з Олімпу.

— Мені здається, я сам іду по сліду злочинця. Я не вбивця. Я шукаю вбивцю.

— То знайшов?

— Та хтозна. Здається, щоразу, як наближаюся до нього, я втрачаю пам’ять. Наче… наче те, про що дізнаюся, зчиняє коротке замикання у моїх мізках. І я приречений розпочинати розслідування знову і знову. З нуля.

Анаїс уявила, як він викладає свої докази судді. В’язниця або психлікарня його не минуть. Вона дивилася на нього і не могла повірити, що бачить його насправді й це не плід її уяви. Вона так марила ним, що він став її насланням…

За два тижні він постарів на декілька років. Глибоко запалі очі палали гарячковим вогнем. На розтовченому носі наліплено декілька пластирів. Вона подумала собі, що кожна його особистість лишила на ньому карб. Він і досі скидався на психіатра, з яким вона була знайома, та було в ньому щось і від волоцюги. У зіницях блимала божевільна іскра. Швидше Вінсент Ван Ґог, аніж Зіґмунд Фройд.

Тепер іще рано гадати, що залишить у спадок Арно Шаплен. Певне, елегантність: теперішній вишуканий костюм нітрохи не скидався на його вбрання у передніших трьох уособленнях.