Він підійшов до ляди й загнав викрутку поміж стулки. Ударив молотком, і вони розчахнулися. Шаплен побачив бетонні східці. Він ступнув униз, зачинив ляду і намацав вимикача. Сяйнуло світло. Від східців тягнувся коридор із цілою низкою дерев’яних дверей. Було душно, тхнуло пліснявою і курявою. Це льохи помешкань. Він рушив уперед, гадаючи собі, який із них його.

За кілька кроків сумнівів не лишилося: тільки одні двері були зі сталі. Зовнішнього замка нема, лиш замкова шпарина. За цими дверми те, що він шукає. Відкинувши будь-яку обережність, він застромив поміж стіною та одвірком викрутку і чимдуж гахнув по ній молотком. Метал зігнувся, утворилася щілина. Він загнав викрутку далі й натиснув.

Замок піддався. Шаплен переможно крикнув. Він угледів декілька принтерів. На столі мікроскоп, грифелі, пензлі, ножики. На полицях хімікати, штампи, туш. Під чохлами декілька сканерів, ламінатор, пристрій для біометрії…

Він засвітив лампи і вимкнув світло в коридорі. Замкнув двері. Справжня друкарня. Попід стінами стоси паперу. Пластик. Тонери. Штемпельні фарби. Ультрафіолетова лампа.

І ще одне диво спіткало його: він усе згадав. Навички поверталися до нього так само легко, як до плавця, що плигнув у воду після тридцятирічної перерви. Як пояснити це диво? Може, це ожила культурна пам’ять? Та ні, він позбувся того імплантата. І це вивільнило його справжню пам’ять.

Не час сушити собі цим мізки. Він увімкнув принтери й інші пристрої. Одну за одною він згадував свої навички. Як відсканувати паспорта чи іншу посвідку особи. Як витравити водяні знаки чи флюоресцентні стьожки, що дають змогу з’ясувати достеменність документа, а потім створити нові, без будь-яких поміток. Згадав, як сам переробляв пристрої, щоб копіювати мікроскопічні знаки, що не дозволяють фальшувати папери. Як усував таємничі мітки, вигадані виробниками сканерів і принтерів, щоб уникнути виготовлення фальшивок. Як приховував серійні номери, що не побачиш просто так, які дають змогу простежити походження будь-якого документа.

Тепер він розумів, чому Юсеф не вбив його. Він був віртуозом фальшування. Мастаком у підробленні паперів. У нього золоті руки. Він наткнувся на ще одну річ. То була скринька розміром метр на метр, із чарунками, схожа на старий бібліотечний каталог. Усередині зберігалися незаповнені посвідки, ретельно посортовані за призначенням. Поміж ними були й обіцяні Юсефові паспорти. У кожному згорнутий учетверо папірець, де вказано ім’я, прізвище й координати майбутнього французького громадянина, а також фотографія. Усі прізвища схожі на слов’янські. А мармизи — справжнісінька галерея єті.