Вона несподівано взяла його за руку.

Дотик виявився таким приємним, що вона відразу ж забрала свою долоню, немов обпеклася.

Він здивовано замовк. Анаїс зиркнула на годинника. Часу обмаль. Вона хутко заговорила. Розповіла про «Метис», про його військове минуле. Про те, як із хімічного підприємства він став фармацевтичним концерном. Холдинг зробився одним із найбільших виробників психотропних засобів у Європі.

Потім згадала про секретні зв’язки поміж цією групою і силами національної оборони. І врешті висловила думку, що тільки зараз сформулювалася в неї остаточно: одна з лабораторій концерну випробовувала на ньому і на Патріку Бонфісу, а також і на інших піддослідних якийсь мікроскопічний пристрій, що містив у собі препарат, який подрібнював людську особистість, викликаючи ланцюгову реакцію. Серійну дисоціативну втечу від реальності.

Фрер сприймав кожен факт немов стусан кулаком в обличчя. Щоб добити його остаточно, вона змалювала могуть «Метиса», який не боявся ні закону, ні державної влади, бо джерела його сили ховалися в самісіньких цих структурах.

Вона підвела риску. З невідомої причини концерн вирішив провести чистку, знищивши своїх піддослідних. «Метис» найняв фахівців, щоб ліквідувати їх. Його, Патріка Бонфіса і ще, певне, багатьох інших людей. Їх внесли до чорного списку.

Фрер зустрічав ті удари, зціпивши зуби. Анаїс замовкла: в неї з’явилося відчуття, немов вона добиває пораненого. В них лишилося дві хвилини. І тут раптом збагнула, що вони забули про обережність. Не подумали про спостережні камери. Про мікрофони, що, можливо, записували їхню розмову. Про те, що охорона могла впізнати його чи бути попереджена про нього.

— Мені дуже шкода, — наостанок сказав він.

Анаїс не зрозуміла, що він має на увазі, адже вона щойно зачитала йому смертний вирок. Не відразу вона втямила, що він каже про слідчий ізолятор, про те, як це все відіб’ється на її кар’єрі, про хаос, у який вона самохіть поринула.

— Це мій вибір, — прошепотіла вона.

— То доведи це.

Він узяв її за руку і тицьнув у долоню згорнутого папірця.

— Що це?

— Час і дата дзвінка, якого отримав Шаплен на хатній телефон наприкінці серпня. Крик про допомогу. Я повинен з’ясувати особу цієї жінки.

Анаїс обурилася.

— Номер приховано, — казав він далі. — Це останній дзвінок, якого я отримав, як був Шапленом. Наступного дня моя особистість стала іншою. Мені треба знайти цю жінку!

Анаїс глянула на стиснутого кулака. Серце затиналося. Її душило розчарування.

— Я записав ще одного номера, — провадив він уже тихіше. — Мій новий мобільник. Я можу на тебе розраховувати?