— Це все Медіна. Вона умовила нас. Сказала, що ми заробимо грошенят і навіть спати ні з ким не треба буде. Що треба брати, поки дають. Бути дужчими від системи. І все інше.

— І скільки дівчат цим займалося?

— Хтозна. Четверо чи п’ятеро. Принаймні, скільки я знаю…

— Як це все відбувається?

— Та ходимо до Саші на вечірки, перебираємо чоловіків…

— Чому саме в цьому клубі?

— Не знаю.

— Гадаєш, можуть бути й інші дівчата, що працюють в інших клубах?

— Хтозна.

— Далі.

— Як знаходимо підхожого чолов’ягу, питаємо його номер. Зустрічаємося раз, удруге, та й годі.

— А чоловіків… ви самі обираєте?

— Ні. Вони.

— Хто?

— Ті, що платять нам. Поліцаї.

— А як вони можуть обирати в реальному часі?

Вона двозначно всміхнулася. Попри переляк, спогади про ті побачення її й досі тішили. Її вуста знай хукали димом. В авті вже нічогісінько не було видно.

— Нам дають мікрофон. З навушником, як ото на телебаченні. Ми ставимо запитання. Ті, що їх нам звеліли ставити. А вони все чують і обирають.

Шаплен уявив собі цих закулісних акторів. Психологів, неврологів, військовиків. Сім хвилин на складання профілю. Небагато, та для початку досить. Достатньо, щоб дівчата працювали далі з тим об’єктом.

Раптом він аж підстрибнув. Потім ухопив Лейлу за руку, розгорнув їй коси, зазирнув у виріз. Та на засмаглій шкірі не було ні мікрофона, ні ще якогось пристрою для прослуховування.