Вульф заледве міг стояти, і йому допомогли вийти в коридор, щоб він міг скористатися телефоном на сестринському посту. Щойно він залишився сам, Вульф розгорнув складений аркуш, уперше помітивши, що крізь написані цифри виднілися друковані слова: «Бог. Диявол. Душа. Пекло».

Він схилився на стіну і набрав вільною рукою послідовність цифр.

Залунали гудки.

Після приглушеного клацання запала тиша.

— Алло? — знервовано промовив Вульф.

Тиша.

— … Алло?

Зрештою йому відповів автоматичний жіночий голос.

— Штат… ваше… повне ім’я… після гудка…

Вульф зачекав сигналу.

— Натан Вульф.

Ще одна пауза, котра, як йому здавалося, тривала вічно. Вульф знав, що це нелогічно, однак у комп’ютеризованому голосі була якась невідповідність, щось із інтонацією, тональністю. Здавалося, немовби він був у захваті від його відчаю, так, неначе глузував.

— Натомість… що? — зрештою запитали.

Вульф оглянувся на порожній коридор. Він чув легкий гул голосів, які долинали з однієї з бокових кімнат. Підсвідомо він прикрив трубку рукою, щоб прошепотіти.

Він вагався.

— Натомість… що? — знову повторив голос.

— Наґіб Халід… Мер Реймонд Тернбл… Маделін Оєрс… Охоронець лави підсудних… Детектив Бенджамін Чемберс… і всі інші, на чиїх руках кров тієї дівчинки, — випалив Вульф.

Тиша.

Вульф хотів було опустити слухавку. Він зупинився, щоб іще якусь мить послухати, а потім покласти телефон. У своєму оціпенінні він сміявся над собою. Навіть накачаний ліками, він усвідомив, як абсурдно це було, хоча йому стало трохи краще від того, що, вимовивши вголос ті імена, він поділився ними з рештою світу, навіть якщо то був автовідповідач.

Вульф уже був на півдорозі у мовчазному коридорі, аж раптом приголомшливий звук телефонного дзвінка наповнив простір навколо нього. Він упав на коліна, затиснувши вуха руками, і повернувся до непримітного телефону, думаючи про те, чи міг він бути таким гучним, чи це ліки спотворили його відчуття.