З гучним стуком Бакстер впустила сумку на підлогу й нахилилася над столом, щоб послухати.

— Детективе Едмундсе, — покликала Ваніта з дверей свого кабінету.

Вона тримала в руках розгорнутий аркуш паперу. — На хвилинку?

— Овва, — глузливо промовила Бакстер, коли Едмундс підвівся й попрямував до її кабінету.

Едмундс зачинив за собою двері й сів за стіл, на якому лежав лист, який він надрукував того ранку о 4.30.

— Мушу визнати, що здивована, — сказала вона. — Особливо сьогодні, з-поміж усіх днів.

— Мені здається, я зробив усе, що міг у цій справі, — сказав він, жестом вказуючи на чималий стос документів біля листа.

— Таки правда.

— Дякую.

— Ви впевнені щодо цього?

— Так.

Вона зітхнула.

— Я й справді бачила для вас яскраве майбутнє.

— Я теж. Проте не тут, на жаль.

— Дуже добре, сьогодні я підпишу документи на переведення.

— Дякую, заступнику комісара.

Едмундс і Ваніта потисли руки, а потім він вийшов із кімнати. Тиняючись без діла біля фотокопіювального пристрою і щоб хоч щось підслухати, Бакстер спостерігала за їхньою короткою розмовою. Едмундс забрав свій піджак і підійшов до неї.

— Ідеш кудись? — запитала вона.

— У лікарню. Тіа шпиталізували вночі.

— Вона..? Дитина..?