— Гарне місце, — зауважила вона до Фінлі.

Бакстер обережно штовхнула двері. Вони наполовину розчинилися, а потім вдарилися Вульфу об ноги. Він озирнувся на порожню кімнату та низький дах сусідньої будівлі, до якої міг дістатися з вікна.

— Усе чисто! — вигукнув хтось у коридорі.

Коли з помешкання Массе вийшов головний офіцер, тримаючи щось у руках, Бакстер втратила інтерес до дверей і розвернулася до нього.

— Знайшов оце під матрацом. Гадаю, один із ваших, — докірливо сказав він.

Він передав їй лептоп із позначкою відділу вбивств та інших серйозних злочинів. Бакстер відкрила його й важко зітхнула. Коли Фінлі спантеличено глянув на нього, поліціянт відійшов.

— Це Чемберсів, — пояснила вона. — Упродовж усього часу він мав доступ до нашого сервера. Ось чому він завжди був на крок попереду нас! Едмундс просто шматок лайна! Вульф не зливав інформацію!

— Я знаю, що тобі хочеться в це вірити. Мені теж. Але ми не знаємо цього напевно.

Вона роздратовано глянула на Фінлі й відійшла.

— Дякую… Дякую… Дуже зобов’язані… Ходімо, — сказала Бакстер, кваплячи озброєних поліціянтів у дверях.

Вульф кинувся до вікна, виліз на дах і спустився першим пожежним виходом, яким і прийшов. Намагаючись прикривати обличчя, він пройшов повз поліціянтів, які охороняли вхід до під’їзної дороги, а піднімаючись сходами до станції, чув, як краплі дощу барабанили по зачинених металевих віконницях магазину. Він сів на потяг і щойно двері зачинилися, глянув на блакитні спалахи внизу, які вже поступово віддалялись, коли потяг рушив уперед і затарахкотів на мосту.

Він втратив свою перевагу.

Розділ 34

Розділ 34

Понеділок, 14 липня, 2014 [5.14]

Бакстер розбудив стукіт дощу у вікно. Щойно вона розплющила очі, десь далеко небом прокотився короткий гуркіт грому. Вона лежала на дивані в затишному сяйві світильників із кухні, а в щоку неприємно тиснула трубка бездротового телефону, біля якої вона й заснула.

Якась частина її єства чекала, що Вульф подзвонить. Як він міг цього не зробити? Коли вона почувалася такою розлюченою та зрадженою, коли було так багато невирішеного? Чи, може, вона й справді так мало означала для нього? Бакстер навіть не була впевнена, чого саме хотіла від їхньої останньої розмови. Вибачення? Пояснення? Можливо, впевненості, що Вульф геть збожеволів, і що її друг був радше хворим, аніж негідником.

Вона потягнулася до кавового столика за мобільником і не побачила жодного пропущеного дзвінка чи нового повідомлення. Коли вона сіла і звісила ноги з дивана, то штовхнула на підлозі порожню пляшку з-під вина, і коли та з гуркотом прокотилася дерев’яною підлогою, Бакстер щиро сподівалася, що цим не розбудила своїх сусідів унизу. Вона підійшла до вікна й визирнула на мерехтливі дахи. Кожного разу, коли всеохопна блискавка розкреслювала небо, зловісні хмари вгорі набували десятків різних відтінків темно-сірого.