— Я маю хлопця вдома, — нарешті промовила вона.

— Це означає «ні»?

Вона похитала головою, все ще злегка посміхаючись. Дим цигарки вився навколо її обличчя. Звільнене з-під сітки, яку обов’язково мали носити дівчата-посудомийки, волосся легенько маяло над чолом.

— Це інформація. Пам’ятаєш «Полоненого»? «Номере Шість, нам потрібна… інформація».

— У мене є дівчина вдома, — сказав я. — Теж інформація.

— А я маю ще одну роботу, репетиторство з математики. Обіцяла сьогодні годинку позайматися з дівчиною з другого поверху. Інтеграли. Алгебра. Вона безнадійна і постійно скиглить, зате шість доларів за годину. — Керол засміялася. — Стає все краще й краще! Ми обмінюємось інформацією як дурні.

— Отже, у Боґі жодної перспективи, — сказав я, анітрохи не переймаючись: я знав, що ми подивимося Боґі. І ще, здається, знав, що в майбутньому в нас буде роман. Мене охопила дивовижна полегкість, відчуття у грудях, ніби відриваєшся від землі.

— Я могла б зателефонувати Естер з «Гоука» і перенести інтеграли з дев’ятої на десяту, — сказала Керол. — Естер — ходячий жаль. Ніколи нікуди не ходить. Майже весь час лише сидить у бігудях і пише додому, як важко в коледжі. Хоча б перший фільм встигнемо подивитися.

— От і добре, — сказав я.

Ми рушили в напрямку «Гоука». Оце були дні: не треба було викликати дітям няньку, випускати собаку, годувати кішку і вмикати сигналізацію. Просто йшли.

— Це типу побачення? — спитала вона трохи згодом.

— Ну, напевно, щось таке, — відповів я.

Ми саме проходили повз східне крило корпусу і доріжки заповнювалися студентами, що теж йшли в кіно.

— Добре, — сказала вона, — бо я залишила сумочку в кімнаті й не можу заплатити за себе.

— Не турбуйся. Я багач. Порядно виграв сьогодні в карти.

— У покер?

— У «чирву». Знаєш таку гру?

— Жартуєш? Коли мені було дванадцять, я провела три тижні влітку в таборі «Вінні» на озері Джордж. Табір Асоціації молодих християн. Табір для бідних дітей, як називала його моя мати. Мало не щодня лив дощ, і ми тільки те й робили, що різалися в «чирву» і полювали на «стерво», — її очі дивилися кудись у далечінь, як буває, коли люди спотикаються об якийсь спогад, немов об туфлі в темряві. — «Шукайте даму в чорному». Cherchez la femme noire.

— Так, так, саме вона, — мовив я, знаючи, що в цю хвилину для неї не існую. Потім вона повернулася, широко мені всміхнулася і дістала цигарки з кишені джинсів. Ми тоді багато палили. Усі. Тоді можна було палити в приймальному покої лікарень. Я розповів про це своїй дочці, і спершу вона мені не повірила.

Я теж видобув цигарку і припалив нам обом. Така гарна хвилина; ми дивимося одне на одного у вогнику запальнички «Зіппо». Не так солодко, як поцілунок, та все одно гарно. Мене знову пойняла та ж легкість, те ж відчуття злету. Іноді твої обрії розширюються, сповнюються надією. Іноді здається, ніби ти здатний бачити те, що за рогом, а може, так воно і є. Це хороші моменти. Я заклацнув запальничку, і ми пішли далі, палячи. Наші долоні були близько, але не торкалися.