— Я дверей Дірки не мастив, — відрубав я, розлютившись ще дужче.

— Ага. Але ти граєш у карти з очком, що їх намастило, тим самим даючи йому кредит довіри.

Здається, тоді я вперше почув цей вислів, що зробив собі неймовірно кепську кар’єру в сімдесятих і прококаїнених вісімдесятих. Головно в політиці. Гадаю, кредит довіри помер від сорому приблизно у вісімдесят шостому, коли ті, що в шістдесятих безстрашно маршували на антивоєнних протестах і виборювали расову рівність, почали відкривати для себе дуті облігації, спосіб життя а-ля Марта Стюарт і тренажер-ескалатор.

— Навіщо ти марнуєш час?

Така прямолінійність мене роздратувала і я, як розумію тепер, озираючись назад, бовкнув неймовірну дурницю:

— А в мене багато часу для марнування.

Джонз кивнув, немов нічого іншого й кращого не очікував. Він знову рушив уперед і пройшов повз мене своєю звичною рвучкою ходою: голова схилена, спина скоцюрблена, злипле волосся теліпається, соціологія міцно затиснута під пахвою. Я постояв, чекаючи, чи вона знову не вистрибне на волю. Цього разу нехай штовхає її милицею, я не втручатимусь.

Проте книжка не вирвалася. Дочекавшись, поки він дістався до дверей «Голіуоку» і, трохи пововтузившись, врешті-решт ввалився досередини, я рушив своєю дорогою. Наклавши повну тацю, я сів поруч з Керол Джербер і рештою посудомийок. Тобто якнайдалі від Стоука Джонза, що цілком мене влаштовувало. Пригадую, він теж сидів осторонь від інших інвалідів. Стоук Джонз сидів осторонь від усіх. Клінт Іствуд на милицях.

9

9

Звичайний контингент почав збиратися о п’ятій. О чверть на шосту посудомийна команда вже працювала на повну, і так тривало годину. Багато гуртожитських на вихідні їхало додому. Та всі, хто залишився, прийшли на вечерю, що складалася з квасолі, сосисок і кукурудзяного хліба. На десерт було желе, у Палаці прерій його подавали майже завжди. Якщо кухар був у доброму гуморі, ми отримували його з крихітними шматочками фруктів. Ледь метушня почала вщухати, Керол, що займалася столовим начинням, раптом відвернулася від віконечка роздачі, вся трусячись від сміху. Щоки її аж палали. Штука, що підпливала на конвеєрі, була роботою Скіпа. Пізніше ввечері він у цьому зізнався, та я здогадався одразу ж. Хоча навчався він на педагогічному відділі і, найімовірніше, йому судилося викладати історію та тренувати бейсболістів у старій добрій рідній школі, поки у віці приблизно п’ятдесяти дев’яти років його не вб’є настояний на алкоголі інфаркт, Скіпові з повним правом належало вивчати мистецтво. Він, можливо, так би і вчинив, коли б походив не від п’яти поколінь фермерів, що говорили: «ая чисто, того шо, був бись» і «як нє, то я засміюся і поцілую свиню». Він був чи то другий, чи то третій у їхній розрослій родині (чиєю релігією, як якось висловився Скіп, був ірландський алкоголізм), хто взагалі вступив до коледжу. Клан Кірків міг — та й то ледь-ледь — уявити в своїй сім’ї вчителя, але точно не художника чи скульптора. А в свої вісімнадцять Скіп бачив не далі, ніж вони. Він знав тільки, що не дуже пасує до дірки, в яку намагався угвинтитися, і це збурювало його душу, змушувало забрідати в чужі кімнати, переглядати платівки і критикувати музичні смаки майже кожного.