До 1969-го Скіп уже краще розумів, хто він і що він. Того року він зробив з пап’є-маше модель в’єтнамської сім’ї, яку спалили на завершення демонстрації за мир перед Фоґлерівською бібліотекою. З позичених підсилювачів «Янгбладз» співали «Згуртуймося», а хіпі з неповною зайнятістю звивалися в ритмі, наче первісні воїни після полювання. Бачите, яка мішанина в моїй голові? Це була Атлантида — ось єдине, що я знаю — далеко-далеко під товщею океану. Картонна сім’я горіла, протестувальники-хіпі танцювали, скандуючи: «Напалм! Напалм! Сміття з небес!», а тоді спортсмени та члени студентських братств почали жбурляти речі: спочатку яйця, потім каміння.

Та осіннього вечора 1966-го залитися сміхом і відвернутися від конвеєра Керол змусила не картонна сім’я, а непристойний чоловічок-ковбаска, що стояв на вершині Маттергорну з запеченої голіоуцької квасолі. У належному місці хвацько стирчав йоржик для чищення люльок. У руці він тримав прапорець Мейнського університету, а голову прикрашав клаптик блакитної хусточки, згорнутої у вигляді шапочки першокурсника. На таці перед ним красувався заклик, ретельно викладений хлібними крихтами: «ЇЖТЕ БІЛЬШЕ МЕЙНСЬКОЇ КВАСОЛІ!»

За час моїх чергувань у посудомийні Палацу по конвеєру надходило чимало їстівних витворів мистецтва, та, як на мене, це був шедевр над шедеврами. Стоук Джонз, поза сумнівом, назвав би його марною тратою часу, але, мені здається, тут він був би неправий. Речі, здатні викликати сміх через тридцять років, — не даремна трата часу. По-моєму, це щось дуже близьке до безсмертя.

10

10

О пів на сьому, відзначившись у журналі реєстрації і взявши останній мішок зі сміттям, я спустився пандусом і викинув його в один з чотирьох контейнерів, що вишикувалися за кухнею, неначе кирпаті, сталеві вантажні вагони.

Обернувшись, я помітив на розі Керол Джербер і ще двох студентів. Вони палили і дивилися, як сходить місяць. Коли я попрямував туди, дістаючи з кишені куртки пачку «Пел-Мел», ті двоє одразу ж пішли геть.

— Гей, Піте, їж більше мейнської квасолі, — промовила Керол і засміялася.

— Ага. — Я припалив цигарку, а тоді, особливо не замислюючись, запропонував:

— У «Гоук» сьогодні показують два фільми з Боґартом. Початок о сьомій. Ми якраз встигнемо. Хочеш піти?

Вона палила і якусь мить не казала нічого та продовжувала посміхатися, і я знав, що вона скаже «так». Раніше я хотів тільки одного: повернутися до вітальні третього поверху і засісти за «чирву». Однак тепер, коли опинився подалі звідти, гра здавалася далеко не такою важливою. Невже я розпалився так, що погрожував вибити з Ронні Мейленфанта всі шмарклі? Схоже на те. Я доволі чітко це пригадував. Але тут, стоячи на вечірній прохолоді поруч із Керол, мені було важко зрозуміти чому.