Коли ми підійшли до широких подвійних дверей її корпусу, я обійняв Керол і нахилився поцілувати. Вона поклала долоні мені на груди, зупиняючи. Не відсторонилася, просто зупинила. Подивилася мені в обличчя знизу вгору з отією своєю легкою усмішкою. Я подумав, що міг би полюбити цю усмішку. Уявляючи таку усмішку, можна прокинутися посеред ночі. Блакитні очі й біляве волосся, та головно усмішку. Губи тільки трішки розтягувалися, але в куточках рота все одно з’являлися ямочки.

— Насправді мого хлопця звуть Джон Салліван, — промовила вона. — Як боксера. А тепер скажи, як звуть твою дівчину?

— Еннмарі, — сказав я, та мені стало якось байдуже до звуку її імені. — Еннмарі Саусі. Цього року закінчує школу у Ґейтс-Фоллз.

Я відпустив Керол. Вона прибрала долоні з моїх грудей і схопила мене за руки.

— Це інформація, — сказала вона, — просто інформація. Все ще хочеш мене поцілувати?

Я кивнув. Мені хотілося навіть дужче, ніж раніше.

— Гаразд.

Керол задерла обличчя, заплющила очі й трішки розтулила губи. Зовсім як дитина, що чекає біля підніжжя сходів, щоб татко поцілував її перед сном. Це було так зворушливо, що я ледь не розсміявся. Натомість нахилився і поцілував її. Вона відповіла палко і з насолодою. Наші язики не торкалися, та все одно поцілунок вийшов старанним, дослідницьким. Коли Керол відсунулася, щоки її палали, а очі блищали.

— На добраніч. Дякую за фільм.

— Хочеш повторити?

— Треба подумати, — відповіла вона, усміхаючись, та очі в неї були серйозні. Напевно, думала про свого хлопця. У всякому разі, я подумав про Еннмарі. — Може, тобі теж варто. Побачимося в посудомийні в понеділок. Ти в якій зміні?

— Обід і вечеря.

— У мене сніданок і обід. Отже, до обіду.

— Їж більше мейнської квасолі, — промовив я, розсмішивши Керол. Вона пішла всередину. Я стояв і дивився їй вслід, піднявши комір і засунувши руки до кишень, з цигаркою в зубах, почуваючись, неначе Боґі. Побачив, як вона сказала щось черговій дівчині, а тоді, все ще сміючись, побігла нагору.

В місячному світлі я рушив до Чемберлена, повний рішучості серйозно взятися за геосинкліналі.

12

12

До вітальні третього поверху я зайшов просто для того, щоб взяти підручника. Присягаюся! Коли я увійшов, усі столики — плюс ще кілька, очевидно, викрадених з інших поверхів — були зайняті квартетами дурнів, що різалися в «чирву». Групка навіть влаштувалася на підлозі в кутку, схрестивши ноги і напружено втупившись у свої карти. Вони скидалися на якихось недороблених йогів.

— Полюємо на пизду! — заволав Ронні Мейленфант, ні до кого, власне, не звертаючись. — Заженемо суку, хлопці!