— Полювання на «стерво» розпочалося! — зарепетував він голосом, жахливо схожим на голос Ронні Мейленфанта. Найнебезпечніше в Ронні було те, що недоумкуваті вважали його гідним наслідування.

Я підвівся з-за столу, за яким усе починалось і де провів решту дня, й моє місце тут же зайняв юнак на ім’я Кенні Остер. Я виграв майже дев’ять доларів, головно тому, що Ронні перебрався за інший стіл, аби я не урізав йому прибуток, тож мав би радіти. Та ніякої радості не було. Адже річ не в грошах, а в самій грі. Мені хотілося грати, і грати, і грати.

Я понуро поплентався коридором, зазирнув до себе в кімнату і запитав Нейта, чи не хоче той повечеряти раніше з кухарями. Він тільки махнув головою і помахав іти далі, так і не відірвавши погляду від підручника з історії. Коли мова заходить про студентів-активістів у шістдесятих, я змушений нагадувати собі, що більшість з нас прожила цей божевільний період так, як Нейт. Не підіймаючи голови і не відриваючи очей від підручників з історії, тоді як історія творилася всюди навколо них. І не те щоб Нейт геть нічого не усвідомлював чи закопався на задвірках бібліотек. Згодом дізнаєтеся.

Я рушив до Палацу прерій, засунувши блискавку на куртці. Різко похолодало. Було чверть на п’яту. Їдальня офіційно відчинялася о п’ятій, тож на доріжках, що сходилися на перегоні Беннета, було майже безлюдно.

Там стояв тільки Стоук Джонз, скоцюрбившись над милицями, похмуро втупившись у щось на землі. Угледівши його, я не здивувався: якщо ви мали якусь фізичну ваду, то вам дозволялося напихатися на годину раніше за інших. Скільки пригадую, це був чи не єдиний привілей, яким користувалися неповносправні. Якщо вам розхерачило тіло, то ви могли їсти з кухонним персоналом. Горобиний слід на спині його плаща вимальовувався в надвечірньому світлі дуже чітко і здавався неймовірно чорним.

Наблизившись, я побачив, на що дивиться Стоук: на «Вступ до соціології». Книжка впала на стерті червоні цеглини променаду Беннета і тепер він намагався вигадати, як підняти її, не загримівши лицем в землю. Він раз-по-раз штрикав її кінчиком милиці. У Стоука було дві, а то й три пари милиць. Ці охоплювали руки по лікоть низкою розташованих одне над одним сталевих півкілець. Я почув, як він бурмоче під ніс «рви-рви, рви-рви», без сенсу соваючи соціологію туди-сюди. Коли він на своїх милицях поривався вперед, «рви-рви» лунало рішуче. Та зараз у ньому бриніло безсилля. Протягом усього мого знайомства зі Стоуком (я не називатиму його Рви-Рви, хоча до кінця семестру багато наслідувачів Ронні кликали його тільки так), мене вражало, скільки найрізноманітніших відтінків може мати його «рви-рви». Це було до того, як я дізнався, що в мові навахо існує сорок варіантів вимови слова «хмара». До того, як я взагалі багато чого дізнався.