Він почув мої кроки і так різко крутнув головою, що ледь не впав. Я простяг руки, щоб його підтримати. Стоук сіпнувся вбік, ніби тонучи у своїй старій армійській шинелі.

— Відійди від мене! — ніби чекав, що я його штовхну. Я підніс руки долонями вперед на знак того, що не хочу нічого лихого, і нахилився. — І не руш мою книжку!

Це я залишив без уваги, підібрав підручника і тицьнув йому під пахву, неначе згорнуту газету.

— Мені твоя допомога не потрібна!

Я хотів був кинути щось різке, та знову зауважив неймовірну блідість його щік, плями рум’янцю посередині й те, як злиплося від поту волосся. Я знову вловив його запах — аромат перегрітого трансформатора — і тут же усвідомив, що до запаху додався ще й звук. У грудях його хрипіло та хлюпало. Якщо Стоук Джонз ще не знав дороги до медпункту, то, мабуть, невдовзі дізнається.

— Господи, я ж не пропоную тягти тебе на плечах! — я спробував наліпити на мармизу посмішку, й у мене більш-менш вийшло. Та й чому б не посміхатися, хай йому грець? Хіба не лежать у мене в кишені дев’ять баксів, яких вранці там не було? За мірками третього поверху Чемберлена я був багачем.

Джонз звернув на мене свої темні очі. Стиснув губи в тонку смужку, потім кивнув.

— Гаразд. Аргумент зараховується. Дякую, — і знову подався вгору карколомним темпом. Спочатку Стоук далеко мене обігнав, але згодом крутизна схилу почала даватися взнаки і він сповільнив ходу. Його сопливе дихання пришвидшилося і стало голосніше. Порівнявшись з ним, я це ясно відчув.

— Може, не варто так гнати? — спитав я.

Він зиркнув на мене нетерпляче, мовляв, «ти ще тут?»

— Може, варто мені відсмоктати?

Я вказав на соціологію.

— Вона зараз знову вислизне.

Він зупинився, міцніше затис підручника під пахвою, знову оперся на милиці, згорбившись, неначе сердита чапля, виблискуючи на мене очима з-під пасом скуйовдженого чорного волосся.

— Іди-йди, — сказав він. — Мені нянька не потрібна.

Я знизав плечима.

— Я тебе не пильную. Просто набридло бути самому.

— А мені ні.

Я попрямував далі, сердитий, навіть попри дев’ять баксів. Ми, блазні класу, не кидаємося заводити нових друзів — двох-трьох нам вистачає на все життя — але, коли дають копняка під зад, нам це теж не вельми до смаку. Ми прагнемо мати купу знайомих, від яких можна виходити під вибухи сміху.

— Райлі, — долинуло з-за спини. Я обернувся. «Що, все-таки вирішив трохи відтанути», подумав я. Як же я помилявся. — Жести бувають дуже різні, — промовив Стоук. — Вимазати кремом двері старости — це лише на порядок вище, ніж обмазати парту Крихітки С’юзі шмарклями, бо не зумів вигадати іншого способу зізнатися їй у коханні.