— Хто з них Саллі-Джон? — поцікавився я. Вона подивилася на мене з деяким подивом, але посміхаючись. Утім я вже не сумнівався, що й сам знаю. Саллі-Джон — це, звісно ж, отой з широкими плечима, усмішкою до вух і кучмою чорного волосся. Мені пригадалося волосся Стоука, але по чуприні хлопця на фото явно пройшлися щіткою. Я постукав по ньому пальцем. — Цей, так?

— Це Саллі, — підтвердила вона, потім доторкнулася нігтем до обличчя другого хлопчика. Він виглядав швидше обгорілим, ніж засмаглим. Обличчя в нього було значно вужче, очі посаджені ближче, волосся морквяно-руде, покошене їжачком, від чого він скидався на хлопчика з обкладинки «Сатердей івнінг пост» роботи Нормана Роквелла. На чолі в нього пролягла легка зморшка. Руки в Саллі були не по-дитячому м’язисті, а в іншого хлопчика руки були худенькі, немов патички. Напевно, вони і тепер такі.

На руці, що не обіймала Керол, він мав велику коричневу бейсбольну рукавицю.

— Це Боббі, — сказала вона. Щось у її голосі змінилося. У ньому з’явилося щось, чого раніше я не чув. Сум? Але вона продовжувала усміхатися. Якщо це сум, то чому вона усміхається?

— Боббі Ґарфілд. Мій перший хлопець. Можна сказати, моє перше кохання. Ми троє були тоді найкращими друзями. Це було не так давно, у шістдесятому, але здається, що страшенно давно.

— Що з ним сталося? — я чомусь був упевнений, що вона скаже: він помер, цей хлопчик з вузьким обличчям і морквяним їжачком.

— Він переїхав з матір’ю в інше місто. Деякий час ми листувалися, а потім перестали. Ти ж знаєш, як це буває в дитинстві.

— Хороша рукавиця.

На обличчі Керол все ще грала усмішка. Я бачив, як на її очі навернулися сльози, поки ми розглядали фото, та вона продовжувала усміхатися. У білому світлі флюоресцентних ламп з їдальні її сльози були наче срібні. Сльози принцеси з казки.

— Найулюбленіша річ Боббі. Є ж такий бейсболіст Елвін Дарк?

— Був такий.

— Рукавиця Боббі була його моделі. Елвіна Дарка.

— А моя — Теда Вільямса. Мама, по-моєму, збула її на розпродажі два роки тому.

— Рукавицю Боббі вкрали, — сказала Керол.

Не знаю, чи пам’ятала вона, що я все ще сиджу поруч. Вона продовжувала торкатися кінчиком пальця до вузького, трохи насупленого обличчя. Ніби повернувшись у своє минуле. Я чув, що гіпнотизери досягають такого з піддатливими пацієнтами.

— Її взяв Віллі.

— Віллі?

— Віллі Ширмен. Рік потому я бачила, як він грав у ній на полі «Стерлінґ-гауза». Я була страшенно зла. Тоді мама і тато весь час сварилися, мабуть, уже йшло до розлучення, і я була страшенно зла. Зла на них, на мою математичку, зла на весь світ. Я все ще боялася Віллі, але зла на нього була ще більше… а ще я була сама не своя, того дня. Підлетіла прямо до нього, сказала, що це рукавиця Боббі й він повинен віддати її мені. Сказала, що знаю адресу Боббі в Массачусетсі й відішлю її йому. Віллі сказав, що я здуріла, що це його рукавиця, і показав своє ім’я на ній. Він стер ім’я Боббі — тобто постарався стерти — а зверху друкованими літерами написав своє. Але я розгледіла «ббі» від «Боббі».