Вона кивнула.

— Боббі приніс мене до своєї квартири. В кімнаті нагорі жив один старий, Тед, який немовби знав потроху про все. Він вправив мені руку. Пам’ятаю, Тед дав мені свій пояс і велів його закусити. А може, то був пояс Боббі? Він сказав, що я можу перехопити біль, і я перехопила. А тоді… тоді трапилося дещо дуже погане.

— Гірше, ніж шмагання бейсбольною битою?

— В деякому сенсі. Не хочу про це говорити, — однією рукою вона витерла сльози спершу з однієї щоки, тоді з другої, не відводячи очей від світлини. — А тоді, перед тим як вони з мамою покинули Гарвіч, Боббі побив хлопця, який орудував битою.

Керол вставила фото в його маленьку секцію.

— Найкраще, що пам’ятаю з того дня, — єдине, що варто пам’ятати — як Боббі Ґарфілд мене витяг. Саллі був вищий за нього і, можливо, заступився б за мене, якби був там, та його там не було. А Боббі був і пройшов зі мною на руках усю дорогу вгору по схилу. Він зробив саме те, що треба. Найкраще, найважливіше, що для мене зробили за все моє життя. Розумієш, Піте?

— Так, розумію.

Та я зрозумів і ще дещо: вона говорила майже те ж саме, що казав Нейт менш ніж годину тому… от тільки вона маршувала. Взяла плакат і маршувала. Щоправда, Нейта Гоппенстенда не побило трійко хлопців, що спершу жартували, а потім вирішили діяти серйозно. Може, в цьому і полягала різниця.

— Він ніс мене вгору по схилу, — вела далі Керол. — Мені завжди хотілося сказати йому, як сильно я люблю його за це, а ще за те, що показав Гаррі Дуліну, що за заподіяний людям біль доводиться платити, особливо коли вони слабші за тебе і не бажають тобі нічого лихого.

— І тому ти маршувала.

— Так. І хотіла пояснити комусь чому. Комусь, хто зрозуміє. Батько не захоче, мама не зможе. Її подруга Ріонда зателефонувала мені і сказала…

Вона не скінчила, тільки сиділа на ящику з-під молока і крутила в руках сумочку.

— Сказала що?

— Нічого.

Голос у неї був змучений, нещасний. Мені хотілося поцілувати її або хоча б обійняти, але я боявся зіпсувати те, що щойно сталося. Бо дещо таки сталося. В її оповіданні була магія. Не в центрі, але десь на самому краєчку. Я відчував її.

— Я маршувала і, мабуть, вступлю до комітету опору. Моя сусідка в кімнаті каже, що я збожеволіла. Мені ніколи не влаштуватися на роботу, якщо я стану членом комуністичної студентської групи і це потрапить в особову справу. Але, думаю, я все одно вступлю.

— А батько? Як з ним?

— Пішов він нахер.

Якусь хвилину ми напівошелешено зважували щойно сказане, тоді Керол захихотіла.

— А це вже чистісінький фройдизм, — вона підвелася. — Мені треба йти вчитися. Спасибі, Піте, що прийшов. Я ніколи раніше нікому не показувала цього фото, та й сама не дивилася вже бозна-скільки. Тепер мені краще. Набагато.