Так, мабуть, це й справді кумедно.

— До того ж, здається, — продовжувала вона, — у тебе і так вистачає справ.

— Про що це ти? — Ніби я сам не знав. Крізь скло кабінки і скляні двері вітальні я бачив, як майже все населення мого поверху ріжеться в карти у хмарах цигаркового диму. І навіть тут, за зачиненими дверима, я чув пронизливе кудкудакання Ронні Мейленфанта: «Женімо «стерво», хлопці! Cherchez la пизду noire, і ми виженемо її з кущів!»

— Навчання або «чирва». Сподіваюся, навчання. Одна дівчина з мого поверху зустрічається з Ленні Дорією, точніше, зустрічалася, поки в нього вистачало на це часу. Вона називає її пекельною грою. Я тебе пиляю?

— Ні, — відповів я, не знаючи, пиляє вона мене чи ні. Можливо, мені й було потрібно, щоб мене пиляли. — Керол, з тобою все в порядку?

Довга пауза.

— Так, — нарешті промовила вона, — авжеж.

— А будівельники…

— Довгі язики, більш нічого. Не турбуйся. Справді.

Однак з її тону було видно, що гаразд не все. Принаймні не зовсім. А ще я переймався через цього Джорджа Ґілмена. Переймався так, як ніколи не переймався через Саллі, її хлопця вдома.

— Ти в тому комітеті, про який мені розповідав Нейт? — запитав я. — Комітеті опору, чи як там його?

— Ні, — відповіла вона. — У всякому разі, поки що. Джордж запропонував мені приєднатися. Ми з ним разом ходимо на політологію. Джордж Ґілмен. Ти його знаєш?

— Чув, — кинув я, так міцно стискаючи слухавку, що, здавалося, не зможу розтиснути пальців.

— Це він розповів мені про демонстрацію. Я поїхала з ним і ще кількома. Я… — на мить вона затнулася, тоді спитала з непідробною цікавістю: — Ти що, ревнуєш?

— Ну, — обережно промовив я, — він провів з тобою всю другу половину дня. Гадаю, я через це йому заздрю.

— Не треба. Голову він має, ще й яку, але підстрижена вона під бубон, а ще в нього вибалушені очі, що постійно бігають. Він голиться, але таке враження, ніби завжди пропускає добрий шмат. Туди мене приваблює не він, повір.

— А що?

— Ми можемо побачитися? Я хочу тобі дещо показати. Багато часу це не займе, але якщо я зможу просто пояснити, може, буде легше… — на останньому слові її голос затремтів, і я зрозумів, що вона ось-ось розплачеться.

— Що трапилося?

— Маєш на увазі, крім того, що батько, напевно, не пустить мене до себе на поріг, коли побачить «Ньюз»? Закладаюся, до суботи він змінить замки. Тобто, якщо вже не змінив.