В її голосі забриніло страшенне обурення, зробивши його майже дитячим. Та й вона сама стала виглядати молодшою. Цілком можливо, що пам’ять мене зраджує, але не думаю. Сидячи там, на межі білого світла і темряви, вона виглядала на дванадцятирічну. Щонайбільше на тринадцятирічну.

— Стерти підпис Елвіна Дарка чи написати щось по ньому він не зміг і тому почервонів. Став червоним, як буряк. А потім — знаєш що? — попросив у мене вибачення за те, що він і двоє його дружків зробили зі мною. Вибачився тільки він один і, по-моєму, щиро. Але про рукавицю збрехав. Не думаю, що вона була йому дуже потрібна: стара, потріскана, та й за розміром не підходила, але він збрехав, щоб залишити її собі. Не розумію чому. Ніколи не розуміла.

— Я не дуже тямлю, про що ти говориш.

— Воно й не дивно. В мене в голові все переплуталося, а я ж там була. Мама якось сказала, що таке трапляється з людьми після нещасного випадку або бійки. Дещо я пам’ятаю дуже добре, здебільшого ті фрагменти, де був Боббі, а все інше знаю переважно з розповідей. Я гуляла в парку нижче по вулиці, де ми жили, і тут підійшли ці троє хлопців: Гаррі Дулін, Віллі Ширмен і ще один, не пам’ятаю, як його звали. Та це й не важливо. Вони мене побили. Мені було лише одинадцять, але це їх не зупинило. Гаррі Дулін бив мене бейсбольною битою, а Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла.

— Бейсбольної битою? Ти мене розігруєш?

Вона похитала головою.

— Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні. Вивихнули мені плече. Я закричала і, напевно, вони втекли. Я сиділа, підтримувала руку… було жахливо боляче і… і, думаю, я була в шоці… не знала, що робити. А може, я й вставала і намагалася кликати на допомогу, але не змогла. І тут з’явився Боббі. Він допоміг мені вийти з парку, а потім узяв на руки і відніс до себе додому. Ніс усю дорогу вгору по Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Ніс мене на руках.

Я взяв у неї фото, підніс його до світла і нахилився, роздивляючись хлопчика з їжачком. Глянув на худі руки-патички, перевів очі на дівчинку. Вона була десь на дюйм вища за нього і ширша в плечах. Тоді подивився на іншого хлопчика, Саллі. З чорною чуприною і усмішкою гравця збірної Америки. Волосся Стоука Джонза і посмішка Скіпа Кірка. Я міг уявити, як її на руках несе Саллі, без проблем, але той, другий…

— Знаю, — сказала Керол, — на вигляд маленький, так? Але він мене ніс. Я почала втрачати свідомість і він взяв мене на руки, — вона забрала фото назад.

— А поки він тебе ніс, той хлопець, Віллі, що допомагав бити тебе, повернувся і вкрав його рукавицю?