— Так, — озвався Скіп, — розумію.

— Але коли ми приїхали, я не зміг. Я допомагав роздавати плакати «ПРИПИНІТЬ ВІЙНУ!», «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» і «ПОВЕРНІТЬ ХЛОПЦІВ ДОДОМУ!»… Керол і я допомогли Стоукові взяти плакат так, щоб він міг маршувати з ним на милицях… але сам взяти плакат я не зміг, просто стояв на тротуарі з Біллом Шедвіком, Керрі Моріном і дівчиною на ім’я Лорлі Макґінніз… вона моя напарниця на лабораторних з ботаніки… — він взяв у Скіпа газету і розглядав, немовби ще раз упевняючись, що так, це справді сталося; господар Рінті та хлопець Сінді дійсно пішов на антивоєнну демонстрацію. Він зітхнув, розтиснув руку, і газета плавно спустилася на підлогу. Все це було так несхоже на Нейта, що в мене ніби аж голова заболіла.

— Я думав, що маршуватиму з ними. Інакше навіщо було взагалі їхати? Всю дорогу від Ороно в мене ні найменших сумнівів не було, розумієте?

Він глянув на мене, ніби благаючи. Я кивнув, мовляв, розумію.

— І не зміг. Не знаю чому.

Скіп сів поруч з ним на ліжко. Я знайшов платівку Філа Окса і поставив її на програвач. Нейт поглянув на Скіпа і відвів очі. Руки Нейта були такі ж маленькі й акуратні, як і решта його тіла. Та тільки не нігті. Нігті були нерівні, обгризені до м’яса.

— Добре, — сказав він, так ніби Скіп вимовив питання вголос. — Знаю чому. Я боявся, що їх заарештують і мене разом з ними. Що в газеті буде фото, як мене затримують, і мої його побачать, — настала довга пауза. Бідолаха Нейт намагався договорити. Я тримав голку над борозенкою, вичікуючи, вдасться йому це чи ні. Врешті-решт Нейт спромігся. — Що моя мама побачить.

— Усе нормально, Нейте, — промовив Скіп.

— Не думаю, — відповів Нейт тремтячим голосом. — Насправді ненормально, — він не хотів ззирнутися зі Скіпом, просто сидів на ліжку, дивлячись на обгризені нігті. Між шапочкою першокурсника і піжамними штанами виднілися випнуті курячі ребра, безволосі, обтягнуті білою шкірою янкі. — Я не люблю сперечатися про війну. А Гаррі любить… і Лорлі… а Джордж Ґілмен… цього, чорт забирай, просто не заткнеш. Як і майже всіх інших у комітеті. Але тут я більше схожий на Стоука, ніж на них.

— На Стоука ніхто не схожий, — сказав я, пригадуючи день, коли зустрів його на перегоні Беннета. «Може, не варто так гнати?» — спитав тоді я. «Може, варто мені відсмоктати?» — відповів Містер Кредит Довіри.

Нейт усе ще вивчав свої нігті.

— Я думаю ось що: Джонсон посилає американських хлопців туди вмирати ні за цапову душу. Це не імперіалізм чи колоніалізм, як вважає Гаррі Свідровскі, це взагалі ніякий не «ізм». Просто в Джонсоновій голові перемішалися Дейві Крокет, Деніел Бун і «Нью-Йорк Янкіз», ось і все. А коли я так думаю, то повинен так і сказати. Спробувати це зупинити. Так мене вчили в церкві, в школі, навіть у бісових бойскаутах. Ти мусиш виступити проти. Якщо бачиш, що коїться щось зле, наприклад великий хлопець б’є меншого, ти маєш заступитися або бодай спробувати цьому завадити. А я злякався, що мама побачить фото, де мене затримують, і розплачеться.