Але під усім приємним, під простою радістю, яку відчуваєш, коли вся сім’я зібралася, ховався страх перед тим, що станеться, коли я повернуся до коледжу. Я урвав годину для занять пізно ввечері в четвер, коли залишки бенкету були завантажені в холодильник і всі розійшлися спати, і ще дві години по обіді в п’ятницю, коли потік родичів трохи перервався, а Дейв з Кеті, тимчасово дійшовши згоди, пішли подрімати, як на мене, дуже шумно.

Я й далі відчував — насправді твердо знав — що можу наздогнати. Однак знав і те, що сам не зумію, та й з Нейтом теж. Мені треба було вступити в союз з кимось, хто розумів самовбивчу привабливість вітальні третього поверху, знав, як шугає по жилах кров, коли хтось починає ходити піками, силкуючись виманити «стерво». З кимось, хто розумів первісний захват, коли вдавалося втулити Ронні la femme noire.

Це має бути Скіп, вирішив я. Навіть якщо Керол повернеться, вона ніколи не зрозуміє ситуацію з моєї перспективи. Ні, виринути з виру і плисти до берега повинні ми зі Скіпом. Я гадав, якщо об’єднати сили, можна прорватися обом. Не те щоб я дуже переймався за Скіпа. Зізнаватися в такому ницо, але це правда. До суботи я встиг добряче покопирсатися у себе в душі й зрозумів, що головно дбаю про себе, головно мене турбує Номер Шість. Якщо Скіп хотів використати мене, чудово. Бо я, безумовно, хотів його використати.

До полудня суботи я вчитався в геологію на стільки, щоб зрозуміти: мені потрібна допомога, щоб розібратися в деяких поняттях, до того ж термінова. До кінця семестру очікувалися ще дві великі перевірки знань — серія заліків і підсумкові іспити. Щоб зберегти стипендію, мені необхідно було скласти їх дійсно добре.

Дейв і Кеті поїхали в суботу близько сьомої вечора, все ще гризучись (та вже добродушніше) через будинок, який збиралися купити в Повналі. Я влаштувався за кухонним столом і почав читати соціологію, про групові санкції. На вигляд зводилося все до того, що й останні ідіоти повинні мати когось, на кого можна срати. Концепція не з втішних.

Якоїсь миті я усвідомив, що не сам. Звів очі і побачив, що переді мною стоїть мама в старенькому рожевому халаті і її обличчя примарно біліє від крему «Ґолд Пондз». Мене не здивувало, що я не почув, як вона увійшла. Проживши в цьому будиночку двадцять п’ять років, вона знала напам’ять, де що скрипить чи тріщить. Я вирішив, що вона нарешті зібралася допитати мене про Еннмарі, але з’ясувалося, що мої сердечні справи — останнє, що її цікавило.

— Наскільки усе погано, Піте? — спитала мама.

У мене в голові промайнула сотня можливих відповідей, але я вибрав правду: