Коли вони прибули до кабінету начальника, Корчной оглянув її обличчя й відчинив двері. Він помітив у ній емоцію, відчув, як вона наїжачилась. «І як це приборкати?» — подумав він. Вони увійшли до кабінету, де на них вже чекав Ваня, грубий, лисий, його бридке, претензійне обличчя підсвічувалося ззаду канарейково-жовтим світлом з вікон. Щиросерде поплескування по плечу Корчного, улесливе вітання з небогою. Домініка знала: що більше меду він ллє на неї, то більше оцту наповнить її рот.

А зараз до справ. Об’єктом досі був американець, офіцер ЦРУ на прізвище Неш, котрому відоме ім’я зрадника. Домініка повинна досягти успіху, бо ж час тут найважливіше. Мабуть, генерал і Домініка дуже б здивувалися, якби дізнались, що їхні думки під час цієї гидкої промови були майже ідентичні. Hvastun. Хвалько, фанфарон, базіка.

Заговорив генерал Корчной, тихо, вдумливо. Його проект потребує, аби молодший лейтенант Єгорова здійснювала періодичні закордонні відрядження. Не виникне жодних проблем, зважаючи на її нещодавнє — надзвичайно прикре — розслідування? Дядько Ваня розвів руки, наче благословляючи. Ні, звісно ні. Все буде у ваших надійних руках. Дістатися до американця, вийти на зв’язок, ось у чому суть. У такому разі, вживіть усіх заходів і зробіть усе якнайкраще. Ваня підморгнув їй.

Вони йшли назад, уздовж широкого коридору першого поверху, Корчной невимушено наставляв її, перераховував усі подробиці, розклади, гамбіти. Домініка бачила, що він задоволений, заспокоєний і зовсім не підозріливий чи стурбований. Та й чому йому турбуватися? З Домініки ж відмінний протеже. Його важко зрадити, проте це необхідно. Саме так і має бути.

Попід протилежною стіною у їхньому напрямку йшов кат із Лінії Ф Сергій Маторін. Здавалося, він не впізнав її. Бачення Домініки почало звужуватись. Вона відчула страх, затим сплеск люті, що охопила її, відміряючи відстань між її пальцями та його очима. Чи генерал відчуває цю хвилю її ненависті? Хіба він не бачить доріжку з кривавих слідів і чорний саван, що здіймається над Маторіним? Хіба не чує музики вигину його коси, яку він волочить за собою? Продовжуючи крокувати коридором, Маторін зиркнув на неї своїми молочно-білими очима. Йдучи, він притулявся до стіни, як скат, що ширяє над піщаним дном океану, тягнучи за собою густий, нестримний, чорний шлейф, ніби кров у воді. Дивлячись йому вслід, Домініка здригнулася від вигляду рідкого волосся на його потилиці й рук, що стискалися й розтискалися, ніби намагаючись схопити ніж.

***

Восьма година, дощовий вечір. Ваня Єгоров проїжджав крізь ворота Боровицької вежі в західному кутку Кремля, шини тарабанили по слизькій бруківці, повз Великий палац та Архангельський собор і за будинком номер чотирнадцять звернув ліворуч, на зяючу, порожню Іванівську площу. Його представницький мерседес проминув вузьку браму у внутрішній двір гірчично-жовтої будівлі Сенатського палацу й зупинився під тьмяно освітленою в’їзною аркою. Востаннє він був у цих стінах на отриманні другої зірки. Сьогодні ж мусить довести, що заслужив зберегти її.