— Схоже, тебе це не переконало, — зауважує Гоппо.

— Що саме? Те, що Денні когось пограбував? Можу уявити, що він робить якісь дурниці, щоб вразити своїх друзяк. Але вбивство Міккі…

Я сумніваюся. Це надто передбачувано. Занадто просто. Ніби нас намагаються пошити в дурні. Щось не дає спокою моїм думкам.

«На тому самому відтинку дороги біля річки».

Я хитаю головою.

— Упевнений, що Ґев має рацію. Це найбільш імовірне пояснення.

— Нинішні діти, еге ж? — Каже Гоппо.

— Угу, — повільно промовляю я. — Не знаєш, чого від них чекати.

Усі мовчать. Тиша затягується. Ми цмулимо пиво.

Нарешті я кажу:

— Міккі страшенно розізлився б, якби почув, що його називають «колишнім мешканцем Андербері». Закладаюся, він сподівався щонайменше на «успішного рекламника».

— Це точно. Ну, «колишній мешканець», напевно, не найгірша лайка, якою його обзивали, — каже Ґев, а тоді супить брови. — Досі не можу повірити, що він заплатив Хлої, щоб вона за нами шпигувала. Та ще й надіслав нам ті листи.

— Думаю, він просто хотів присмачити свою книжку, — відказую я. — А листи — це такий сюжетний хід.

— Що ж, Міккі завжди вмів вигадувати історії, — завважує Гоппо.

— І копирсатись у всякому лайні, — додає Ґев. — Сподіваймося, що це вже скінчилося.

Гоппо підіймає свого кухля.

— За це я вип’ю.

Я тягнуся до свого кухля, але мабуть, я аж надто заглиблений у свої думки. Моя рука штовхає кухоль — і він перекидається. Я встигаю схопити його перед тим, як він розіб’ється об підлогу, але пиво випліскується і хляпає Ґеву на коліна.

Ґев лише відмахується.

— Не хвилюйся.