— Питання життя і смерті, я так розумію?

— Так.

— І воно не може зачекати до ранку?

— Ні.

— Отець Мартін навряд чи кудись утече.

— Я б не був такий упевнений.

Вона якось по-дивному на мене витріщається. І тут до мене доходить. Вона знає. Вони всі знають, але ніхто нічого не каже.

— Мабуть, виглядає не дуже добре, — кажу я, — коли ваші пацієнти втікають? Коли ви знаходите їх десь в околицях пансіонату? Усе-таки краще це замовчати. Особливо якщо хочете, щоб церква й далі вас фінансувала.

Медсестра примружується.

— Ви ходіть зі мною. Ви двоє, — вона тицяє пальцем у Гоппо і Ґева, — чекайте тут. — Жінка кидає мені роздратований погляд. — П’ять хвилин, містере Адамс.

Я рушаю за нею коридором. Зі стелі падає різке флуоресцентне світло подовгастих ламп. Удень пансіонату ще сяк-так вдається прикидатися чимось більшим за звичайну лікарню. Але не вночі. Бо в цьому закладі немає ночі. Тут завжди світиться й завжди чути якісь звуки. Зітхання і стогони, рипання дверей та шаркання капців по лінолеуму.

Ми підходимо до дверей отця Мартіна. Медсестра Конгеніальність востаннє кидає мені застережний погляд і показує п’ять пальців перед тим, як постукати.

— Отче Мартіне! До вас прийшов відвідувач.

На якусь божевільну мить мені ввижається, що зараз двері відчиняться і він стоятиме на порозі, зловтішно посміхаючись.

«Зізнайся».

Та у відповідь, звісно ж, тиша. Медсестра дивиться на мене самовпевнено й легенько відчиняє двері.

— Отче Мартіне?

Я вчуваю сумнів у її голосі якраз тієї миті, коли мене обдуває крижаним вітром.

Я не чекаю. Обходжу її. Кімната порожня, вікно відчинене, штори гойдаються на вечірньому вітрі. Я повертаюся до медсестри.

— На вікнах немає захисних замків?