Я насилу підводжуся. Усі нервові закінчення спонукають мене тікати. Та хіба я можу покинути Хлою і Гоппо? Я навіть не знаю, скільки часу залишилося Гоппо до того, як він спливе кров’ю.

Мені вчувається, ніби десь далеко завивають сирени. Може, то лише моя уява. Та з іншого боку, якщо мені вдасться його заговорити…

— То ви збираєтесь усіх нас повбивати? Хіба вбивство — не гріх, отче?

— «Той, хто згрішив, той мусить померти. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність з грішником»[22].

Я не відступаю, хоча коліна підломлюються вже від самого погляду на блискуче лезо його сокири, з якого скрапує кров Гоппо.

— То це тому ви хотіли вбити Ханну Томас? Бо вона була грішницею?

— «Задля повії можна зубожіти до куска хліба, тим часом як замужня на дороге життя полює. Чи ж можна в пазуху вогню набрати так, щоб одежа не згоріла?»[23]

Шаленець наближається, ушкоджена нога загрібає опале листя, а сокира хилитається в його руці. Це те саме, що намагатися завести розмову з біблійним Термінатором. Утім, я відчайдушно, вже охриплим голосом, веду далі:

— Вона носила під серцем вашу дитину. Вона кохала вас. Невже для вас це нічого не важило?

— «Коли твоя рука або нога стає тобі причиною падіння, відітни її і кинь геть від себе: ліпше тобі ввійти в життя одноруким чи кульгавим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкинутим у вогонь вічний»[24].

— Але ви не відрубали свою руку. І ви не вбили Ханну. Ви вбили Елізу.

Він зупиняється. Я помічаю його миттєве спантеличення і поспішаю з цього скористатися.

— Ви помилися, отче Мартіне. Ви вбили не ту дівчину. Ні в чому не винну дівчину. Але ви це й самі знаєте, хіба ні? Визнайте, що ви знаєте, глибоко в душі, що Ханна теж була невинна. Це ви грішник, отче Мартіне. Ви брехун, лицемір і вбивця.

Він скрикує і кидається на мене. В останній момент я пригинаюся і б’ю плечем йому в живіт. Я чую з радістю, як він різко видихає повітря, заточується, а потім дерев’яний держак сокири важко б’є мене у скроню. Від болю темніє в очах. Отець Мартін валиться на землю. Я теж не можу втриматися на ногах і падаю на нього.

Я силкуюсь підвестися, дотягнутися до сокири, та голова пульсує, а перед очима затуманюється. Я напружуюсь і перевертаюся на бік. Отець Мартін навалюється на мене. Він стискає руками мою шию. Я б’ю його в обличчя, намагаюся скинути з себе, але мої руки слабшають, а моїх ударів він, здається, навіть не помічає. Ми качаємося по землі. Напівпритомний чоловік бореться з ходячим мерцем. Він дужче стискає пальці. Я відчайдушно намагаюсь їх розтиснути. Таке враження, що моя грудна клітка от-от розірветься. Очі печуть, ніби в мене в очницях дві жарини. Усе навколо починає темніти, неначе хтось поволі опускає переді мною чорну завісу.