— Усе добре? — шепоче позаду мене Гоппо, від чого я ледь не підстрибую.

Він наполіг, що піде зі мною. Ґев залишився в пансіонаті, аби впевнитися, що вони викличуть поліцію.

— Так, — шепочу я у відповідь. — Просто згадую, як ми в дитинстві ходили до лісу.

— Точно, — шепоче Гоппо. — Я теж.

Не розумію, чому ми шепочемо. Хто здатен нас тут почути? Ніхто, окрім нічних створінь. Може, я помилявся. Можливо, його тут нема. Може, Хлоя прислухалася до мене і поселилась у якомусь хостелі. Може…

Лісову тишу роздирає крик, від якого кров холоне в жилах. Здається, що навіть дерева здригаються, а в нічне небо, ляскаючи темними крилами, зриваються зграї птахів.

Я дивлюся на Гоппо — і ми обоє починаємо бігти, світло ліхтарика зиґзаґами вистрибує в нас під ногами. Ми відхиляємо навислі гілки і перескакуємо через коріння… Прожогом вибігаємо на невеличку галявину. Я вже бачив її раніше. У своєму сні.

Я зупиняюсь, і Гоппо натикається на мою спину. Я освітлюю ліхтариком усе довкола. На землі перед нами напнуто одномісний намет, наполовину опущений. Перед ним наплічник і купа одягу. Її немає. На мить я відчуваю полегшу… а тоді знову присвічую ліхтариком намет. Купа одягу. Надто велика. Занадто незграбна. Це не одяг. Це тіло.

Ні! Я підбігаю до нього і падаю на коліна.

— Хлоє!

Я відкидаю каптура її куртки. Її обличчя бліде, а на шиї видніються червоні сліди, але вона дихає. Уривчасто, ледь чутно, проте дихає. Не мертва. Поки що.

Ми прибігли якраз вчасно, і нехай я хочу знайти його, подивитися йому у вічі, із цим доведеться зачекати. Зараз найважливіше подбати про Хлою. Я повертаюся до Гоппо, який стривожено чекає на краєчку галявини.

— Треба викликати «швидку».

Він киває, виймає телефон і супиться.

— Поганий сигнал. — Та все одно прикладає його до вуха…

…Аж раптом його більше немає. Ані телефона, ані вуха. Там, де воно було, тепер зяюча кривава дірка. Я бачу, як зблискує сталь, струменем б’є темно-червона кров, а потім його рука спадає до пояса, тримаючись на кількох клаптях волокнистих м’язів.

Я чую крик. Не Гоппо. Він дивиться на мене безмовно, а тоді з гортанним стогоном падає на землю. Це я волаю.

Отець Мартін переступає розпростерте тіло Гоппо. В одній руці він тримає сокиру, блискучу й заляпану кров’ю. Зверху піжами він одягнений у робочий комбінезон.

«Він був одягнений у робочий комбінезон і накульгував».

Він тягне одну ногу, важким кроком підступаючи до мене. Його дихання уривчасте, його обличчя витягнуте і ніби воскове. Він скидається на ходячого мерця, лишень його очі напрочуд живі й палають таким світлом, яке мені випадало бачити тільки раз. У Шона Купера. Його очі горять божевіллям.