— Інтригує, чи не так?

— Так. Містере Пеллі…

— Алек. Ви — Голлі, я — Алек.

— Гаразд, Алеку. «Що впало, те пропало» береться за цю справу. Я посилатиму вам проміжні звіти або на телефон, або на електронну скриньку, або у «ФейсТаймі», який вважаю набагато зручнішим за «Скайп». Коли зберу всю можливу інформацію, то надішлю вам повний звіт.

— Дякую. Звучить дуже…

— Так. А тепер дозвольте дати вам номер рахунка, на який ви зможете переказати домовлену суму гонорару.

Голлі

Голлі

  22 липня — 24 липня

  1

Вона поклала робочий телефон (який завжди брала із собою додому, хоч Піт і потішався над нею через це) на стійку поруч із домашнім, а тоді секунд тридцять мовчки сиділа перед комп’ютером. Натиснула кнопку на «Фітбіті» [174], щоб перевіри­ти пульс. Сімдесят п’ять, на вісім-десять ударів вищий за норму. Голлі не здивувалася. Історія про справу Мейтленда, яку переповів їй Пеллі, збудила й захопила її так, як жодна інша після покійного (і такого страшного) Брейді Гартсфілда.

Хіба що все було не зовсім так. Правда полягала в тому, що її нічого не захоплювало відтоді, як помер Білл. Піт Гантлі був цілком нормальний, але (тут, у тиші своєї затишної квартири, Голлі могла це визнати) такий собі нудьга-чоловік. Він радо займався пошуками дрібних шахраїв, утікачів з-під застави, вкрадених автівок, загублених домашніх улюбленців і татусів, що бігали від аліментів. І хоча Голлі сказала Алеку Пеллі чисту правду — вона справді ненавиділа насилля, окрім як у кіно, ненавиділа аж до болю в шлунку, — та під час гонитви за Гартсфілдом вона почувалася такою живою, як ніколи потім. Це також стосувалося Моріса Белламі, схибленого поціновувача літератури, який вбив свого улюбленого письменника.

У Дейтоні на неї не чатували ніякі Брейді Гартсфілди й Моріси Белламі, і це було добре, бо Піт поїхав у відпустку до Міннесоти, а її юний друг Джером разом зі своєю родиною подався до Ірландії.

«Поцілую за тебе Камінь красномойвства [175], люба», — сказав він в аеропорту з ірландською говіркою, що виходила йому так само кепсько, як і акцент у стилі «Амос і Енді» [176], до якого він час від часу вдавався, щоб допекти Голлі. «Краще не треба, — відповіла вона тоді. — Уяви, скільки на тій штуці мікробів. Фу-у-у».

«Алек Пеллі думав, що мене відстрашать чудноти, — подумала вона тепер, ледь усміхнувшись. — Гадав, що я просто відповім: “Це неможливо, люди не можуть перебувати у двох місцях одночасно, люди не можуть зникати з відеозаписів. Це або підстава, або підробка”. Тільки Алек Пеллі не знає, і я не збираюся йому про це розповідати, що люди таки можуть перебувати в кількох місцях водночас. Брейді Гартсфілд міг, і коли він нарешті помер, то був у тілі іншої людини».