Вона повернулася до «Томмі й Таппенс», представилася старшій офіціантці й сказала, що розслідує справу одного чоловіка, він зупинявся тут неподалік минулої весни. Як виявилося, старша офіціантка була також співвласницею закладу, й оскільки до вечірнього ажіотажу ще лишалася година, вона охоче зав’язала розмову. Голлі спитала, чи господиня часом не пригадує, коли саме вони розповсюджували в цьому районі листівки з меню.

— А що накоїв той чоловік? — поцікавилась господиня.

Її звали Мері, а не Таппенс, й акцент у неї був жительки Нью-Джерсі, а не Ньюкасла [180].

— Я не маю права цього розголошувати, — відповіла Голлі. — Карна справа. Ви ж мене розумієте.

— Ну, я пам’ятаю, коли саме, — сказала Мері. — Було б дивно, якби забула.

— Чому?

— Коли ми тут уперше відкрилися два роки тому, ре­сторан називався «У Фредо». Знаєте, як у «Хрещеному батькові»?

— Так, — відповіла Голлі, — хоча Фредо більше знають за «Хрещеним батьком 2», особливо за тією сценою, коли брат Майкл його цілує й каже: «Я знаю, це був ти, Фредо, ти мені серце розбив».

— Того я не пригадую, але знаю напевно, що в Дейтоні приблизно дві сотні італійських ресторанів, і конкуренція нас просто вбивала. Тож ми вирішили спробувати британську кухню, хоч цілою кулінарною традицією цього навіть не назвеш — самі риба й чіпси, сосиски з пюре та квасоля на тості. І тоді ж змінили назву на «Томмі й Таппенс», як у книжках Аґати Крісті. Подумали, що нам уже нема чого втрачати. І знаєте що — усе вийшло. Я була в шоці, але в приємному, повірте. Повний ресторан на ланч, а також щовечора, — вона посунулася наперед, і Голлі ясно й чітко відчула в її диханні запах джину. — Хочете, розповім вам одну таємницю?

— Обожнюю таємниці, — щиро зізналася Голлі.

— Пиріг із нирками та м’ясом приходить у замороже­ному вигляді з однієї фірми в Парамусі. А ми просто розігріваємо його в духовці. І знаєте що? Ресторанний критик із «Дейтон дейлі ньюз» був просто в захваті. П’ять зірок нам присудив! — вона посунулася ще ближче й проше­потіла: — Якщо ви комусь про це розкажете, мені доведеться вас убити.

Голлі провела пальцем по тонких губах, наче «блискавку» застебнула, і прокрутила невидимий ключ — вона багато разів бачила цей жест у Білла Годжеса.

— То коли ви наново відкрились, із новою назвою й новим меню… чи незадовго до того…

— Джонні, це мій чоловік, хотів обклеїти район листівками ще за тиждень до відкриття, але я йому сказала, що дарма, бо люди позабувають, тож ми зробили це за день. Найняли хлопця, надрукували йому тих меню вдосталь, щоб усі дев’ять кварталів обліпити.