— Ви репортерка? Якщо так, то, за законом, ви зобов’язані мені про це повідомити, і я одразу попрошу вас покинути приміщення. Якщо ви відмовитесь, я викличу охорону, і надвір вас виведуть. Ми вже натерпілися від вашого брата.

А це вже цікаво. Може, і не пов’язано зі справою, яку вона хотіла тут з’ясувати, а може, і пов’язано. Врешті-решт, жінка не поводилась по-свинськи до того, як Голлі згадала ім’я Пітера Мейтленда.

— Я не репортер.

— Повірю вам на слово, але якщо ви не родичка, то все одно маєте піти.

— Гаразд, — сказала Голлі. Вона відійшла на крок чи два від стійки, потім їй сяйнула ідея, і вона повернулася. — А якщо син містера Мейтленда, Террі, вам зателефонує і поручиться за мене? Це допоможе?

— Мабуть, — відповіла місіс Келлі, хоча цей варіант був їй явно не до вподоби. — Але йому доведеться відповісти на кілька запитань, щоб я пересвідчилась, що то не якийсь ваш колега видає себе за містера Мейтленда. Вам, міз Ґібні, це може здатись параноїдальною пересторогою, але останнім часом ми тут багато чого пережили, дуже багато, і я серйозно ставлюся до виконання своїх обов’язків.

— Розумію.

— Може, так, а може, ні, та в будь-якому разі розмова з містером Мейтлендом багато користі вам не принесе. Поліція це вже спізнала. У нього кінцева стадія Альцгеймера. Якби ви поспілкувалися з молодшим містером Мейтлендом, він сказав би вам те саме.

«Молодший містер Мейтленд мені нічого не скаже, місіс Келлі, бо він уже тиждень як помер. Але ж ви цього не знаєте, так?» — подумала Голлі.

— Коли поліція востаннє намагалася поговорити з Пітером Мейтлендом? Я питаю як друг родини.

Місіс Келлі замислилась, а потім відповіла:

— Я вам не вірю й відповідати на ваші запитання не збираюся.

На цьому етапі Білл би ввімкнув режим «друзяки» й «панібрата» і, може, навіть обмінявся б із місіс Келлі електронними адресами й обіцянками підтримувати контакт на фейсбуці, але Голлі, попри відмінний дедуктивний склад розуму, і досі працювала над тим, що її психоаналітик називав «людськими навичками». Вона пішла — дещо розчарована, але не знеохочена.

Справа ставала дедалі цікавішою.

  6

О десятій годині яскравого, сонячного ранку у вівторок Голлі сиділа в парку Ендрю Діна, на лавочці в тіньочку, потягувала лате, що купила в «Старбаксі» неподалік, і міркувала про чудну розмову з місіс Келлі.