Це була Джинні, вона прийшла з власним кухлем кави. Ралф жестом запропонував їй присісти.
— Вибачте, якщо я вас розбудила, — сказала Голлі. — Ви так люб’язно дозволили мені переночувати.
— Мене розбудив Ралф, який вийшов навшпиньках зі спальні, мов той слон, — відповіла Джинні. — Може, я б і заснула, та почула запах кави. А цьому несила опиратися. О, добре, що ти приніс цукор із молоком.
— Лікар був не винен, — сказала Голлі.
Брови Ралфа поповзли вгору.
— Прошу?
— Його звали Бабіно, і він дійсно схибнувся, та не з власної волі, і місіс Бабіно він не вбивав. Це зробив Брейді Гартсфілд.
— Згідно з новинами, які моя дружина познаходила в інтернеті, Гартсфілд помер у лікарні ще до того, як ви з Годжесом вислідили Бабіно.
— Мені відомо, що написано в новинах, але то неправда. Хочете, я розкажу, як усе було насправді? Мені не подобається про це розповідати, навіть згадувати ті події не подобається, але, певно, вам треба це почути. Бо там буде небезпечно, і якщо ви й надалі вважатимете, що полюєте на людину — люту, збочену, кровожерливу, але всього лише людину, — то ви наражаєтесь на ще більшу небезпеку.
— Небезпека — тут, — заперечила Джинні. — Цей чужинець, той, що схожий на Клода Болтона… я бачила його
Голлі кивнула.
— Гадаю, чужинець тут побував, може, у мене навіть вийде це вам довести, але я не думаю, що він тут був
— Не розумію, — сказала Джинні.
— Дайте-но я розповім вам історію про Брейді Гартсфілда. Може, це допоможе, — Голлі зробила над собою зусилля і знову зустрілася поглядом із Ралфом. — Не знаю, чи ви увіруєте, але принаймні зрозумієте, чому вірю я.
— Розповідайте, — сказав Ралф.
Голлі заговорила. А коли закінчила, на сході вже червоніло сонце.