— Ну, як ви тут? — запитав я, засунувши голову у вікно машини.

— Міларду погано, — відповіла Емма, після чого я почув звук блювання та глянув у той бік саме в ту мить, коли прямо з повітря на асфальт виплеснувся потік блювотиння. Я ніколи раніше не бачив, як ригає невидима людина, і то було те, що я забуду не скоро.

Поки Мілард випорожнював свої кишки, я відчув, як мій телефон — який тут, у моєму часі, ожив знову — божевільно вібрує та дзижчить у мене в кишені. «24 пропущені дзвінки», — було написано на екрані. «23 голосові повідомлення».

Я знав, від кого вони, навіть не дивлячись.

Я підійшов до задньої частини автомобіля та зробив вигляд, ніби щось перевіряю, а тим часом потайки переслухував. Перші кілька повідомлень були трохи неспокійні. Але чим далі, тим вони стали дедалі більш стривоженими та дедалі більш сердитими. Тринадцяте повідомлення звучало так: «Пане Портман, це ваша імбрина. Знову. Я хочу, щоб ви вислухали мене дуже уважно. Я розчарована тим, що ви маєте за звичку вирушати в подорожі, не повідомляючи мене. На здоров’я. Але ви не маєте права брати з собою дітей без мого слова. Повертайтесь додому негайно. Дякую. Всього найкращого».

Після цього я вже не слухав. Я спершу подумав розповісти про дзвінки іншим, а потім передумав. Вони й так знали, що пані Сапсан не похвалить їх; не треба було хвилювати їх цими голосовими повідомленнями та ризикувати, що вони можуть вирішити повернутись назад.

— Усе норм, — озвався Мілард, пошкандибавши назад до машини. — Я закінчив.

Я засунув телефон до кишені.

— Перепрошую, але ти не в нормі.

— Не думаю, що ми б могли спіймати тут поїзд, — промовив він кволо. — Я трохи стомився від автомобілів.

— Решта шляху буде гладенька, як вода, — сказав я. — Обіцяю.

Він зітхнув.

— Не давав би ти обіцянок, яких не можеш дотримати.

Розділ дванадцятий

Розділ дванадцятий

Отже, була середина ночі, але, хай там як, це знову був мій час, а також сучасна система хайвеїв, створена для швидкісної їзди. Здобрені термосом із кавою, що дав Пол, та восьмидоріжковою касетою «Темного боку Місяця»,[59] яку я знайшов углибині бардачка, милі швидко намотувались на спідометр. Перш ніж я це усвідомив, ми промчали через решту Джорджії і через усю Південну Кароліну та були вже «на відстані удару» від зазначеного на сірниковій книжечці містечка на півночі Північної Кароліни. Після короткої сварки між Еммою та мною в Порталі ми охололи до майже температури замерзання. Вона захотіла сидіти на задньому сидінні, незважаючи на тисняву, а Єнох опинився тепер попереду, поряд зі мною.